виникла Польська держава, яка відразу зіткнулася із необхідністю захисту власних кордонів.
Східна політика Польщі в 1919–1921 роках
Нині Польща практично не має кордонів і все, що ми можемо отримати в цьому відношенні на заході, залежить від Антанти і від того, чи хоче вона більш-менш притиснути Німеччину. На сході – це інша справа; ось двері, які відкриваються і закриваються, і це залежить від того, хто відкриє їх силою і наскільки широко…
Якщо при визначені західних, південних та північних кордонів керівництво Польщі вимушене було рахуватися з проголошеним на Паризькій мирній конференції етнічним принципом, то зовсім іншою була його політика стосовно земель на сході. Значна більшість польської громадськості займала позицію, що відроджена Польща має формальне право на всі території, що входили до І Речі Посполитої перед першим її поділом 1772 р. Щоправда поляки, усвідомлюючи нереальність реалізації таких планів, були готові до поступок, але рішуче відкидали висунуті після 1917 р. проєкти будівництва Польської держави в етнічних кордонах, що обмежувалися до Великопольщі, Західної Галичини і Королівства Польського. Польський політичний істеблішмент підкреслював, що на значних теренах на схід від річок Буг та Сян поляки складали не тільки суспільну та майнову еліту, але й значну частину населення. А Вільно та Львів належали до найважливіших осередків польського політичного, культурного й інтелектуального життя. Попри те такі територіальні прагнення поляків зіштовхнулися передусім із бажанням українців та литовців до створення власних національних. Суперечки за Віленщину та Східну Галичину вирішили лише виграні Польщею воєнні дії. Проте ті, хто програли, не побажали миритися з поразкою і готувалися до реваншу.
У політичних колах тодішньої Польщі домінували дві концепції забезпечення національної безпеки країни, яка опинилася між Німеччиною та Росією. У таборі керівника польського націоналізму Романа Дмовського основним ворогом Польщі вважали Німеччину. Він не вірив у державотворчий потенціал українського й білоруського національних рухів. Роман Дмовський висловлювався за поділ білоруських й українських земель між Польщею і Росією більш-менш по лінії кордону перед другим поділом І Речі Посполитої 1793 р. Такий підхід мав забезпечити Польщі воєнно-стратегічні переваги та водночас забезпечити реалізацію політики асиміляції місцевого непольського населення.
Юзеф Пілсудський, на противагу Роману Дмовському, розумів значення молодих національних рухів у Центральній і Східній Європі. Він розраховував, що, опираючись на їхні спільні побоювання перед російським імперіалізмом та більшовизмом, вдасться збудувати федерацію народів між Балтійським і Чорним морями. Так, в основу федералістської концепції соціаліста Ю. Пілсудського було покладено ідею боротьби польської армії проти «східного панування більшовиків з тим, щоб