заступник командувача Московським військовим округом А. Головньов доповіли, що з воєнної точки зору оволодіти цим об’єктом нескладно, однак будь-які силові дії на підступах призведуть до масштабного кровопролиття. Не зважаючи на це, О. Лебедю було віддано наказ готувати комплекс заходів, направлених на блокування приміщення Верховної Ради Росії. Загальний план штурму Білого дому отримав назву Операція «Гром». Початок штурму було призначено на 3 години ночі 21 серпня[59]. Вночі стало відомо, що «Альфа» від участі у операції відмовляється, Дзержинська і Тульська дивізії не прибули на місце дислокації, а бригада спецназу «Теплий Стан» «взагалі кудись зникла»[60].
О. Лебедь. Поштова марка ПМР
Свою роль у такому розвиткові подій відіграв своєрідний «армійський синдром», суть якого полягала у небажанні армії та її керівництва після кривавих подій у Тбілісі, Баку та Вільнюсі, брати участь у силових діях проти мирного населення. Під тиском обставин і присяги військовослужбовці погодилися виконувати роль своєрідного важеля психологічного тиску у серпневих подіях, проте реально застосовувати зброю і проливати кров не мали бажання. Після того як в ніч з 20 на 21 серпня у тунелі на перетині Садового кільця і Калінінського проспекту під час спроби збудженого натовпу зупинити колону бойових машин загинуло троє молодих людей (Д. Комар, В. Усов, І. Кричевський), колегія Міністерства оборони СРСР прийняла рішення про виведення військ з Москви, скасування підвищеної бойової готовності, рекомендувала міністру оборони терміново вийти зі складу ДКНС. Фактично це означало остаточний провал заколоту.
21 серпня до Форосу майже одночасно прибули дві делегації – ДКНС (Д. Язов, В. Крючков, О. Бакланов, А. Лук’янов та ін). і російського керівництва на чолі з О. Руцьким та І. Силаєвим. М. Горбачов відмовився зустрічатися з путчистами, яких невдовзі було заарештовано, і повернувся до Москви.
Серпневі події 1991 р. викликали серйознi змiни у державному i суспiльному життi країни, надзвичайно посиливши центробiжнi тенденцiї в СРСР. Точний і лаконічний діагноз суті і наслідків путчу поставив народний депутат СРСР Г. Бурбуліс: «Після ГКЧП ми втратили будь-які шанси договірного процесу. ГКЧП – політичний «Чорнобиль» радянської тоталітарної системи»[61]. У цьому контексті закономірно, що до кінця жовтня 1991 р. офіційно проголосили про свою незалежність ще 9 радянських республік. Цей процес став не лише одним з переконливих свідчень фактичного краху перебудови в СРСР, а й важливим фактором наступної остаточної дезінтеграції Радянського Союзу.
Окремої уваги та аналізу заслуговують серпневі події 1991 р. в Україні.
Картину початкового етапу протистояння в умовах путчу дають спогади Л. Кравчука, В. Варенникова та Б. Шарикова[62]:
Г. Бурбуліс: ГКЧП – політичний «Чорнобиль» радянської тоталітарної системи».
19 серпня о шостій годині ранку