якими гомонять торговки на Подолі.
Рутський замислився і замовк. Іоасаф цим скористався і вийшов на хвилину з кімнати, а повернувся вже з двома високими горнятками, які поставив на старий, порепаний стіл. Митрополит здивовано повів бровою.
– Ми тут з братією довго думали, чим вас пригостити. Так щоб й Бога не гнівити. І вирішили ось цим. – Биховський нарешті усміхнувся і задоволено потер долоні.
– Що це?
– Османський щербет.
– Побий мене грім таке куштувати! – грізно вигукнув митрополит. Він вже хотів гучно сваритись на ігумена, але помітив, що той лише хитро примружився:
– «Бо настане день Господа Саваофа на все горде і високе, і на все висунене і понижене буде воно»[1].
– Тобто, владико? Я чекаю на ваші доводи. – Митрополит навіть зрадів такому повороту, адже подискутувати він любив.
– Для того, щоб навернути грішників, треба знати, чим вони живуть, ваша святосте.
– Ну, в цьому є доля правди, я погоджусь. Але все ж таки..
– Перед тим, як ми почнемо наш диспут, прошу, спробуйте. Це справді дуже смачно. Ми робимо щербет із сушених яблук та слив. Охолоджуємо його, змішуємо з молоком, і виходить доволі непогано. Одна з наших маленьких радостей.
– Ви ж не пригощаєте ним братію, владико?
– Ні, ви що. Це тільки для почесних гостей і лише за зачиненими дверима, – усміхнувся Іоасаф.
Рутський потягнувся до глиняного горнятка. Воно було холодним. На поверхні каламутного напою блимали льодянки та чорніли родзинки.
– Тут лід…
– В тому то й справа, що він додає особливого смаку. – Биховський відпив із келиха. За ним слідом повторив Рутський.
– Цікаво, і хто вас навчив цьому османському зіллю?
– Один хлопець, аріанин із Криму, ми навертали його до Господа.
– І вдалось? Де ця душа врятована? – помітно оживився митрополит.
– Втік, ваша святість. Втік, – зітхнув Биховський і гримнув порожнім горнятком об стіл.
Розділ IV
Поминальна неділя вже минула, і на цвинтарі було порожньо і тихо. Вітер колисав рушники на потемнілих хрестах, з коріння дерев синьооко визирав барвінок, перший метелик розгорнув тендітні білі крильця на одній з могил, зігріваючись на сонці, втім за мить злетів, наполоханий, відчувши наближення людини. Корецька підняла поділ спідниці, аби переступити низенький цвинтарний тин. За ним ховали без відспівувань – самогубць, повій та відьом. Усього кілька непомітних порослих бур’яном горбків, які з часом зникнуть без сліду, розчиняться, наче й не було цих людей, ніколи не ходили вони по цій землі, не топтали Божий ряст. Княгиня наблизилась до найвіддаленішого від тину поховання. Прим’яла ногами траву довкола горбка, дістала з торбинки, причепленої до паска, буру крашанку і обкатала нею могилу.
– Христос Воскрес, Параско. От я й прийшла до тебе, – промовила Корецька, піднімаючи спідницю, аби зручніше вмоститись на траві. Поклала крашанку посередині могили, та темніла