а Маруся не йшла заміж, Гнатуня чекала»… Марія чує співи, і видається їй, що її ховають, що виряджають на смерть.
Відгуляли бучні заручини. Михайло та Одарка, як старші, пішли на оглядини.
– То, чуєте, куманю, які там оглядини. Що там у сироти оглядати. Але вперся. Що не робили, що не говорили… Де там… Ні й ні! Хоч ти йому, людоньки, кіл на голові теши. Ну, хай. Не мені, а собі бере!.. – гуторила на вулиці Одарка.
Але на заручинах, коли приїхав сам Мартин, коли на стіл поставили і слив’яночки, і вишнівочки, та коли варенички підсмажені подали, та ковбаска запахла, о, тоді Одарка іншої заспівала. Підпила, загомоніла:
– То, чуєте, сватуню, вуха мені сусіди протуркали. А що, а куда… А я, чуєте, кажу: аби Бог здоров’ячко дав та мир до господи. Працею люди щастя собі добувають…
– То, кумо, що вже до праці, то знаєте… У мене народ не дармує. У мене – як праця, то праця. А, як самі знаєте, держу її сьомий рік. Золота дівка. Що не похопить, горить у руках. Дайбоздоров’я!
Хай буде все на здоров’я, – і свати випивали. – «Ой, Гнатуню молодий, веди коні до води; поки коні напоїш, з Марусею постоїш», – защебетали дружки.
Одарка пригублює та пригублює наливку і до кінця так напригублювалася, що й за оглядини забула. Домаха з невісткою ведуть її по коморах.
– І це її, і це… Ось тут кожушок… Купили, чуєте, бирок і дали кушнірові виправити. Ліпше, коли сам вибереш, і сам за всим приглянеш… На ярмарку такий тендит пішов, що Господи. Що не візьмеш, у руках розлазиться.
Знайшли й подушки і гуні. Оглянули н корівку. Стоїть і пожовує собі спокійно. Ось тобі воли і корови, думає Гнат, а Одарка що має казати. Не сподівалася навіть. Казали, вона тобі в Мартина, як дома. Як рідну шанує. Правда, виходить. Про головне поки що замовчується. Краще, коли молодий не знає, що дістане. Більше любитиме жінку.
М’ясниці цього року малі, тож треба спішитися. Віталося, турбувалося. Гнат хотів показати, що він допне, а Мартин також не осоромить себе. Докаже, що з нього господар не на жарт. До Марії дівчата бігають. Рідні не має, то кожна хотіла б за дружку бути. А, Маріє, те, а, Маріє, сє… Радять, метушаться. А якого вони віночка виплетуть, а як зачешуть косу…
Збиралися молодиці, і цілими ночами йшли наради, кого за першу сваху, кого за другу, хто буде дружком, хто піде в придани. Посаженою матір’ю одноголосно має бути Домаха. Вона ж їй була як рідна мати. Не може Марія поскаржитися на Домаху, свою стару господиню. Христя Мартинова, то, чуєте, вже гостріша. У тієї язичок, і Марія не раз вислухала сповідь. Щож до Домахи, то гріх щось погане сказати. Лагідна й справедлива. Де треба, нажене, де треба, погладить і помаже. А сироті того треба. Ласки, доброго слова і все.
Згадала Марія, що має десь хресних батьків, але вони так мало в житті піклувалися своєю хрещеницею, що Марія майже не знала їх. Але все-таки пішла просити їх на весілля, і хресний батько став за посаженого. Треба комусь на шлюб благословити.
Спекли коровай. Дівчата обсіли роєм стола, виспівують та вбирають різку. Приїхала з міста Мартинова дочка і причепурила молоду по-панськи. Білий вельон, довгий, аж по землі волочиться. Марія трохи соромилась, але відчувала приємність і знала, що їй