я ті поможу. Бо то й карк ту поломити мож у такім шпиткім.
– Не треба, я сама. Ти лиш покажи, де йти.
– Усюда, – і показував стежечку коло себе.
Маруся скочила, але не цілком зручно. Дужою рукою підхопив її леґінь.
– А видиш? Так мож упасти.
Взяв за руку та вже й не випускав. А Маруся не висмикувала. Так легко ще ніколи не скакала з каменя на камінь.
Вийшли на якусь полянку. Крізь смеріччя показав леґінь Марусі церковну баню. Жаль було розставатися.
– А зведи мене вже й на царинку.
– Ой, не можу! Бо дєдя ме сварити, шо сми не врубав нічо.
– Щось не виглядаєш ти так убраний, як до роботи. Борше як на весілля налагодився.
– То про всєчіну. Гадаю – може, дівку йку файну зустрічу, а ци молодицю, – і леґінь сміявся, блискаючи зубами.
– То ти так любиш дівки та молодиці?
– Не лиш я їх, а й вони мене.
– А яких ти більше любиш – чорнявих чи білявих?
– Таких, єк ти.
Маруся розреготалася і грозила пальчиком.
– О! Таких, як я, не вільно любити, бо за таких піп у церкві виклинає.
– Та най собі виклинає, мені шо до того? Єк тот повідат: «Вже набив си він мене шо набив, та вже ж і я го си набештав». – «А він чув?» – «Та де!..» – Отак і мені з того уклєтя. Най собі він свою роботу має, а я свою.
– Як я бачу, ти дуже ласий до жінок, – задумчиво сказала Маруся.
Леґінь нічого не відповів. Підкидав топірчик високо вверх і ловив. Дармовиси теліпалися, скрипів ремінь.
– Прощай… – тихо сказала Маруся. На неї найшла хвилька перелетної якоїсь безпричинної задуми.
– Майте си гаразд.
Маруся ступила крок і зупинилася. Хотілося іще що-небудь сказати леґіневі.
– Видиш, ми скільки проговорили…
– Та дай, Боже, наперед бирше.
– Наперед? Не знаю… Не знаю, чи побачимося ми ще…
– Та й чому би ні?
– Не знаю… А ти би хтів?
В цю хвилю сталося щось несподіване.
Леґінь зігнувся, витягнув вперед шию, очі напружилися. Хвилю стояв він такий нагонений, мов туго натягнений лук; відтак рвонув крисаню кріпко на голову, шепотом швидко щось проговорив до Марусі і в два скоки щез між смереками.
Все те сталося так блискавично, що Маруся не встигла отямитися і стояла без руху.
Але доокола було так тихо, так ясно, світло, так дружелюбно мовчав ліс, так привітно поблискувала бляха на церковнім куполі, що не могло бути місця страхові, і Маруся, вже лиш дивуючися, почала поволі зіходити стежечкою вниз.
Доріжка, як звичайно з гори, не йшла безпереривною лентою, а була витоптана слідами: сотні ніг ступали в одно місце, і там вибивався великий слід. Але ті сліди були раховані на замашистий гуцульський крок, і Марусі незручно було попадати своїми маленькими ніжками в ті ями.
Йшла й дивилася на церковку, щулячися від сонця. На півдорозі зустрівся їй пушкар з Жєбйого – Гордіюк. Пишно вбраний, в крисані з високим наголовником, обвитим кованою бляхою, він ішов, як цар, гордо несучи голову.
Побачивши їмость, він навіть не вступився дуже з дороги,