Маруся часто любила збігати до нього і слухати довгих його оповідань. Зустрічав уже якусь не то вісімдесяту, не то дев’ятьдесяту весну, а все ще не міг рівнодушно відноситися до її приходу, сам відживав рівно з природою, чув «єснішу кров» у собі.
– Йой, шо то весна! Імив би ю та й тримав в оби-двóїх руках по вік вічний. І шо то за чєс, шо то за любість – годі вповісти! Думайте лиш собі, їмостечку, шо таку сми путерю в кістках чую, що зара’ бих… не знаю, шо робив.
Маруся поглядала на крепкого, жилавого діда, на його міцні чорні від праці руки і гадала собі: який же він був в молодості?
– Виходьте д’мені, їмостечку, на сєту ніч[8] Благовіщенє: мемо ворожити вбоє[9], – казав Митро і підморгував, підкивував головою, мовби любаску кликав до себе на ніч. – Зрештою, хто знає… хто знає… Усєко на світі…
На ніч благовіщенську Маруся до діда не пішла, але однаково знала погоду на цілий рік наперед. Річ у тім, що Митро славився умінням відгадувати погоду після приміт благовіщенської ночі, і до нього регулярно щороку зіходилася гуцулія довідуватися: чи сіно дешево пускати, чи худобу, чи пловè віщували сєті зорі, а чи верем’є на літню пору, чи сіяти колопні[10], а чи лен і т. д. і т. д.
І старий Митро, пихкаючи люлечкою, повагом, зі свідомістю висоти функції говорив:
– А ци у кєму вам[11], люде добрі, та ци у памнєть – єк сми тогид[12] вам говорив: запасайте, люде, трави худобов, спізнюйте косінє – най дзелень Божа не ростет борзо, аби не вдарили студени, плюти та й гляба тогди косити?
– Ає! ає!.. Говорили-сте, Дмитрику, діждали би-сте.
– А ци то си не справдило?
– От ік у воко, бігме.
– Я шош коло хати спас, а у верху, гадаю собі, най буде, бо то, ади, високо зимарки нема. Та шо думаєте, ґазди? А не взєв-сми відтив ні віхтя сіна!
– О?
– Кобих так здоров! Шо брав звідтив двоє сін, а то – ні віхтя.
Митро слухав те ніби рівнодушно, але зморшки весело грали у нього на лиці. Помовчавши кілько слід, зачинав:
– Ну, то тепер іскажу вам, ґазди мої славні, шо й весна буде файна, і сапанє, і по сапаню, і єк колопні брати. Не сійте, люде, лену, бо лен дощ полюбляє, а зорі так приповідають, що ладне буде верем’є увес чєс і на трави добре. На Юрія й віл си напасет, не то вівця ци там баран.
– Ой га! А я сіно перетримав. Так було в думці, що навесні багачам дорого му продавати.
Гуцули сміялися. Це говорив Ілько, калай, що зроду не мав нічого – ні сіна, ні маржини. А от ішов. Ішов слухати приповістей Митрових, хоч йому було цілковито однаково – «ци верем’є буде, ци сльота».
Весна, весна! Приходить!..
Маруся літала по проталих стежечках, весело поплюскуючи гарними своїми чобітками. Зупиниться на хвильку, набере повні груди гірського чарівного повітря – і мов крила від того виростають! Летіла б до сонця, до вершків гір, до хмар. І серце завмирало на саму лиш думку, що скоро настануть цілком теплі дні, зійде сніг з усіх зашкалубин і можна буде видряпатися на найвищу кичеру, стати там і заспівати.
– Як же ж то гарно, як же ж то мило! – і цілувала дітей, дівчат, весь світ готова би цілувати.
Іде