стола і висунула першу шуфляду. О, диво, тека з документами лежала із самого верху, ніби чекала на Ляну. Дівчина вихопила її з шуфляди і кинула на стіл.
Раптом помітила, що просто поверх батькових паперів віялом розсипані однаковісінькі візитівки. Підняла одну, перегорнула і прочитала: Анатолій Яковенко, магазин «Антиквар». А далі – адреса і батьків телефон. Брови полізли вгору.
– Мам, я наберу пізніше, – поклала слухавку, навіть не дочекавшись відповіді.
Отже, батько заробляв на життя не лише кросвордами, але й мав антикварний магазин! Нічого собі новини! Треба буде обов’язково поїхати туди, глянути, що там і як. Отже, плюс одна проблема.
Ляна кинула візитівку в кишеню і пішла на кухню: треба спробувати хоча б зварити чаю.
Уламки чашки були старанно підметені, розлита вода витерта, холодильник увімкнений, всередині – два великих еклери. Отже, Іван тут вчора ще й хазяйнував.
Ляна набрала води в чайник, понюхала і відставила вбік – ні, цього вона не питиме. Єдиний варіант – йти в кав’ярню навпроти в надії, що там знайдеться щось, окрім кави, без глютену і без лактози. Ляні з її алергією на все на світі в незнайомому місті було непросто. В Києві вона добре знала, в яких закладах можна поїсти таким, як вона. Із самого дитинства алергія отруювала їй життя – вона не могла їсти ні купленого морозива, ні тортів за солодким столом в класі, ні гидоти з шкільного кіоску типу чипсів чи сухариків, ні от таких еклерів, які зараз лежать у холодильнику. Навіть у шкільній їдальні у Ляни було спеціальне харчування, через що її садили за окремий стіл. Про Лянину хворобу, здавалося, тоді знав весь світ. Продавці в найближчих магазинах не продавали їй рогалики, а діти у дворі, навпаки, навмисне їли перед нею те, чого їй не можна.
«Зараз би це назвали булінгом, – посміхнулася сама до себе Ляна, – а тоді це було звичною справою». Коли переїхали з мамою в Київ до вітчима – стало простіше. Там було море спеціалізованих магазинів, тож вона потрапила у гастрономічний рай. Так чи інакше, Ляна, переживши в дитинстві дивне ставлення оточуючих до її хвороби, у дорослому житті про неї мовчала. Ні друзі, ні колеги про алергію не знали, і так було значно краще.
У кав’ярні через дорогу порадили магазинчик товарів здорового харчування, що недавно відкрився у найближчому великому торгівельному центрі. Йти хвилин сім, не більше. Ляна, попиваючи каву через соломинку, попрямувала Кам’янецькою в бік «підземки», що негласно позначала центр міста.
Червень тільки починав припікати сонцем, розквітла липа. Місто прокидалося. Ляна йшла повільно й роздивлялася навколо: таким вона Хмельницький не пам’ятає. Перше, що кинулося в очі, – багато сучасних магазинів і кавових точок. Згадала, як тато колись розказував, що у ХІХ столітті місто населяли здебільшого євреї. Казали, що скільки в Проскурові дверей, стільки й магазинів. З того часу мало що змінилося.
За Ляниної пам’яті, Хмельницький був великим базаром. Торгували тут усі. І їздили за покупками сюди навіть з-за кордону. Ляна добре пам’ятає виснажливі походи з мамою «на базар»: натовпи людей, великі