секретар Тульського відділення СП СРСР Анатолій Кузнєцов вирішив злітати на пару днів до рідного Києва, щоб відвідати пристаркувату матір Марію Федорівну. Він думав, що проведе ці дні в розслабленому стані, насолоджуючись спогадами про далеке дитинство. Натомість мама раз у раз заводила одну і ту саму розмову: навіщо було публікувати «Бабин Яр»?.. навіщо було видавати ще й книжку – хіба ж журнальної публікації було замало?.. чому неодмінно «роман-документ», а не просто «роман» без всяких «документів»?.. чи не забагато взяв на себе він – її маленький і явно не надто розумний Толя, взявшись писати «документ» і при цьому не маючи на руках нічого, окрім власних спогадів?.. І що це за «документ» такий, з дозволу сказати?!
Не відпочинок удвох із мамою був, а суцільна колотнеча і тріпання нервів.
– Толю?..
Він здригнувся, відчувши мамину руку на своєму плечі.
– Що?..
– Толю, а-а-а… чи можу я тобі допомогти?..
– Яким чином?! – щиро здивувався він.
– Ну-у-у… Наприклад, я можу зберігати твої матеріали… чернетки там чи що… Архіви, коротше кажучи. У письменників же мають бути якісь архіви, хіба ж не так? Якщо тобі небезпечно чи неручно їх тримати, то це могла б зробити я. Як твоя матір.
Озирнувши Марію Федорівну здивованим поглядом, Анатолій спробував уявити, як мама переховує його архіви й рукописи. Якщо з ними станеться те саме, що з фотографіями, з яких треба було щоразу вирізати все нові й нові обличчя, аж доки все не перетворювалося на труху остаточно… Ні, краще не треба! Краще він вже сам якось. Без маминої допомоги.
– Чернеток, мамо, я не зберігаю. Що ж до рукописів, то я зафільмував їх на фотоплівки, які склав у скляні банки, міцно закупорив і закопав у лісі.
– Де це закопав?! – аж опішила Марія Федорівна.
– Це не тут, не переживайте. Це у мене там, під Тулою. І цієї моєї схованки не знайде ніхто сторонній, тільки я один. Тільки я.
– Ну що ж, як знаєш, – зітхнула мати. І він не зміг зрозуміти, що означало це її зітхання: чи то недостатні підстави для заспокоєння, чи то розчарування недовірливістю сина, чи щось інше.
Вул. Карла Маркса, Київ, 4 грудня 1967 року
Приблизно півгодини тому почало сніжити, тому ретельно розчищений тротуар швидко вкривався пухким білим покровом, що рипів під ногами пішоходів при кожному кроці.
Недарма кажуть, що понеділок – день важкий. А якщо на понеділок призначається кінопрем’єра – що тут скажеш?! Що прем’єра пройде важко?.. Що доля фільму не складеться?.. Мабуть, так.
– А все ж таки, Колю, якої ти думки про те, як все пройшло?
– Здається, я висловився доволі зрозуміло.
– Ні, ти сказав лише, що стрічку ми відпрацювали гідно.
– Саме так і сказав.
– Але ж я не про те запитую! Мене цікавить твоя…
Шерстобитов раптом зупинився, уважно поглянув у той бік, де сяяли нічними вогнями Хрещатик та площа Калініна[40], потім мовив замислено:
– А давай-но в інший бік підемо…
– Навіщо?
– Не