гасконець, попри все, що тільки-но відбулося, стояв, не рухаючись з місця.
Коли всі вийшли і двері зачинилися, де Тревіль обернувся до юнака. Останні події перервали нитку його думок. Він спитав у наполегливого прохача, чого йому треба від нього. Д’Артаньян назвався, і пан де Тревіль відразу пригадав, що він так і не вислухав його.
– Пробачте, мій любий земляче, – сказав він усміхаючись, – я зовсім забув про вас. Нічого не вдієш! Капітан – це той самий батько сімейства, тільки на ньому лежить тягар набагато більшої відповідальності, ніж на звичайному батькові. Солдати – дорослі діти, та оскільки я вимагаю, щоб розпорядження короля й особливо пана кардинала виконувалися…
Тут д’Артаньян не стримався від усмішки. Помітивши її, пан де Тревіль зрозумів, що перед ним не якийсь там дурисвіт, і, змінивши тему розмови, одразу перейшов до справи.
– Я дуже любив вашого батька, – сказав він. – Що я можу зробити для його сина? Кажіть швидше, бо я, на жаль, не владний розпоряджатися своїм часом.
– Пане, – мовив д’Артаньян, – їдучи з Тарба до Парижа, я мав намір в ім’я пам’яті тієї дружби, про яку ви не забули, просити у вас плащ мушкетера. Але після всього, що мені довелося побачити за останні дві години, я зрозумів, що ця милість була б надто велика, і я боюся, що не заслужив її.
– Це й справді милість, юначе, – відповів пан де Тревіль. – Але для вас вона, може, й не така недосяжна, як ви гадаєте або як вдаєте, що гадаєте. Хай би як там було, проте одне з розпоряджень його величності передбачає подібний випадок, і я мушу, на жаль, сказати вам, що нікого не зараховують у мушкетери перш, ніж він не візьме участі в кількох військових кампаніях, не відзначиться на полі бою або не прослужить два роки в іншому полку, менш привілейованому, ніж наш.
Д’Артаньян мовчки вклонився. Бажання надягти форму мушкетера ще дужче його полонило відтоді, як він дізнався, як важко цього досягти.
– Але… – вів далі де Тревіль, спрямувавши на свого земляка такий пронизливий погляд, наче хотів дістатися до самих глибин його душі, – але заради вашого батька, мого давнього бойового соратника, про що я вже вам казав, я все-таки мушу щось зробити для вас, юначе. Наші беарнські хлопці звичайно небагаті, і я сумніваюся, що з того часу, як я поїхав з провінції, щось помітно змінилося. Тому мені здається, що тих грошей, які ви припасли, надовго не вистачить…
Д’Артаньян випростався з тим гордим виглядом, який красномовно свідчив, що він ні в кого не проситиме милостиню.
– Гаразд, гаразд, юначе, – провадив далі де Тревіль, – мені це добре знайомо. Я приїхав до Парижа з чотирма екю в кишені і ладен був битися з кожним, хто сказав би мені, що я неспроможний купити Лувр.
Д’Артаньян ще вище задер голову. Завдяки продажу коня він починав свою кар’єру, маючи на чотири екю більше, ніж мав пан де Тревіль на початку своєї.
– Отож, – вів далі капітан, – ви повинні зберегти свої гроші, хоч би й значною була ця сума. Але ви також повинні вдосконалюватися