так і серед гвардійців, при дворі й у місті нас називають Атос, Портос і Араміс, або троє нерозлучних. А втім, оскільки ви приїхали з Дакса чи По…
– З Тарба, – поправив д’Артаньян.
– …вам дозволено не знати цих подробиць, – закінчив Атос.
– Слово честі, панове, – вигукнув д’Артаньян, – імена ви собі вигадали непогані, і ця наша дуель, якщо вона наробить великого шелесту, буде принаймні доказом того, що ваш союз походить аж ніяк не від різниці характерів.
Тим часом Портос уже підійшов до них. Він помахом руки привітав Атоса, потім, обернувшись і впізнавши д’Артаньяна, завмер від подиву.
Слід зазначити, що Портос устиг за цей час змінити перев’язь і зняти свого плаща.
– Так… – тільки й зміг він сказати. – Що тут відбувається?
– Відбудеться. Я б’юся з цим добродієм, – показав Атос на д’Артаньяна рукою і водночас ніби вітаючи його.
– З цим добродієм б’юся і я, – заявив Портос.
– Тільки о першій годині дня, – уточнив д’Артаньян.
– І я б’юся з цим добродієм, – повідомив Араміс, що теж нарешті прибув на місце дуелі.
– Тільки о другій годині, – незворушно додав д’Артаньян.
– З якого приводу б’єшся ти, Атосе? – спитав Араміс.
– Чесно кажучи, я й сам до пуття не знаю, – сказав Атос. – Він боляче вдарив мене в плече. А ти, Портосе?
– Клянуся честю, я б’юся просто тому, що б’юся, – почервонівши, відповів Портос.
Атос, від пильного погляду якого ніщо не могло сховатися, помітив на вустах гасконця лукаву усмішку.
– У нас виникла дискусія щодо деяких деталей туалету, – пояснив юнак.
– А ти, Арамісе? – поцікавився Атос.
– А ми засперечалися з приводу теології, – відповів Араміс, подаючи знак д’Артаньянові, щоб той не виказав справжньої причини їхньої дуелі.
Атос побачив, як на вустах гасконця знову промайнула усмішка.
– Справді? – перепитав Атос.
– Так, одне місце з творів святого Августина[22], з приводу якого ми не дійшли згоди, – сказав д’Артаньян.
– Він винахідливий і дотепний, – тихо прошепотів Атос.
– А тепер, панове, коли всі ви зібралися тут, – мовив д’Артаньян, – дозвольте мені вибачитися перед вами.
При слові «вибачитися» на обличчя Атоса набігла тінь, губи Портоса скривила гордовита посмішка, Араміс і собі заперечливо похитав головою.
– Ви не так зрозуміли мене, панове, – сказав д’Артаньян, підводячи голову. У цю хвилину промінь сонця ковзнув по мужньому обличчю юнака, позолотивши своїм сяйвом його тонкі риси. – Я прошу вас вибачити на той випадок, якщо не зможу сплатити борг усім трьом. Адже пан Атос має право першим убити мене, і це значною мірою позбавляє вас змоги, пане Портос, мати те, що вам належить. Вам же, пане Араміс, боюся, не дістанеться нічого. А тепер, панове, повторюю ще раз: прошу вибачити мені, але тільки за це… І – до бою!
З цими словами молодий гасконець галантним жестом вихопив свою шпагу.
Кров