я йду.
– Але куди ви йдете?
– Ви побачите, бо проведете мене аж до дверей.
– Мені зачекати на вас?
– Це буде зайвим.
– То ви повертатиметесь самі?
– Може – так, може – ні.
– Але хто піде проводжати вас, чоловік чи жінка?
– Ще не знаю.
– Але я дізнаюся!
– Як?
– Я зачекаю і побачу, з ким ви вийдете.
– У такому разі – прощайте!
– Чому ж?
– Я більше не потребую ваших послуг.
– Але ж ви самі просили…
– Допомоги дворянина, а не нишпорки.
– Це надто жорстоко з вашого боку.
– Як називають того, хто стежить за людиною всупереч її волі?
– Безтактним.
– Це слово надто м’яке.
– Гаразд, пані. Я бачу, що доведеться виконувати всі ваші бажання.
– Чому ж ви не скористалися з нагоди, щоб відразу виконати одне з моїх бажань?
– Я каюся.
– Ви справді каєтесь?
– У цьому я не зовсім певен… Але я певен в іншому: я можу твердо обіцяти вам виконати все, що вам заманеться за умови, коли ви дозволите мені провести вас до того місця, куди ви йдете.
– І потім ви мене залишите?
– Так.
– І не станете чекати, поки я вийду, щоб простежити за мною?
– Ні.
– Слово честі?
– Слово дворянина!
– Тоді беріть мене під руку – й ходімо!
Д’Артаньян охоче виконав цей наказ, і пані Бонасьє, усе ще тремтячи від пережитих хвилювань, міцно схопилася за його руку. Так вони дійшли до кінця вулиці Лагарп. Тут, як здалося д’Артаньянові, пані Бонасьє знову завагалася, як це було раніш на вулиці Вожирар, але потім за якимись, відомими тільки їй, ознаками, очевидно, знайшла потрібні двері.
– Ну от ми й прийшли, – сказала вона, підходячи до цих дверей. – Я вам безмежно вдячна за те, що ви опинилися поряд зі мною і допомогли мені уникнути всіх небезпек, на які я могла наразитись, якби була сама. Але настала хвилина виконати вашу обіцянку. Я прийшла туди, куди мені було потрібно.
– А на зворотному шляху вам нічого буде боятися?
– Хіба що грабіжників.
– А грабіжників, значить, ви не боїтеся?
– А що вони можуть у мене взяти? Я не маю при собі ані гроша.
– Ви забуваєте про чудову гаптовану хусточку, прикрашену якимсь вензелем.
– Я не розумію, про що ви?
– Я кажу про хусточку, яку я підібрав біля ваших ніг і поклав вам у кишеню.
– Мовчіть, нещасний, мовчіть! – закричала молода жінка. – Ви ж не хочете мене занапастити?
– Ви самі бачите, що вам усе ще загрожує небезпека, якщо однісінького слова досить, щоб ви знову затремтіли від страху, і не приховуєте: коли це слово дійде до чийогось вуха, то ви загинете. Пані, – вигукнув д’Артаньян, схопивши її за руку і спрямувавши на неї палкий погляд, – будьте ж розсудливі, довіртеся мені! Невже ви не прочитали в моїх очах, що моє серце сповнене прихильності й відданості вам?
– Я вірю вам, – відповіла пані Бонасьє. – Тому ви можете розпитувати мене про всі мої таємниці, і я вам не криючись про все розповім, але я не маю