але все ж таки це була прихильність. Річ у тім, що за тих непевних часів вельможі взагалі прагнули оточити себе людьми на взірець де Тревіля. Знайшлося б чимало таких, котрі могли б узяти собі за девіз слово «сильний» – другу частину напису на гербі де Тревілів, але лише поодинокі дворяни мали право претендувати на епітет «вірний» – першу частину фамільного девізу. Тревіль належав до останніх. Він був однією з тих рідкісних натур, що ладні молитися на свого хазяїна і слухаються його в усьому, як вірний пес. При цьому вони надзвичайно кмітливі, мають пильне око й міцну руку. Око служило йому для того, щоб зірко стежити, чи не гнівається король на когось, а рука – щоб завдавати нищівного удару тому, хто став причиною найвельможнішого гніву: хоч би й Бем чи Моревер, Польтро де Мере чи Вітрі. І дарма що показати себе повною мірою де Тревілю досі не щастило – він терпляче вичікував, і навіть поклявся собі, що, коли трапиться такий шанс, він не ловитиме гав. Недарма Людовік XIII призначив де Тревіля капітаном своїх мушкетерів, що були віддані королю майже фанатично, як ординарна сторожа Генріху III або шотландська гвардія Людовіку XI.
Кардинал, зі свого боку, теж намагався ні в чому не поступатися королю. Побачивши, як Людовік XIII оточує себе найкращими воїнами королівства, цей другий чи, точніше, перший володар Франції також захотів мати свою гвардію. Тому він завів власних мушкетерів, як Людовік XIII завів своїх, і можна було спостерігати, як ці два можновладних суперники відбирали для себе по всій Франції, а то й навіть в іноземних державах тих, хто прославився умілим володінням шпагою. І нерідко ввечері, за партією в шахи, Рішельє та Людовік XIII сперечалися, в кого кращі гвардійці. І той, і той вихваляв виправку й хоробрість саме своїх воїнів, і, на словах засуджуючи бійки та дуелі, кожний спідтиха всіляко заохочував їх до таких сутичок. Перемога чи поразка власних улюбленців сповнювали їх невимовною радістю або щирим смутком. Так принаймні про це розповідає у своїх мемуарах одна особа, якій довелося тоді стати учасником багатьох перемог і кількох поразок.
Тревілю була відома слабинка його володаря, і завдяки цьому він надовго завоював прихильність короля, котрий аж ніяк не міг похвалитися вірністю в дружбі. Він проводив парадним маршем своїх мушкетерів перед кардиналом Арманом дю Плессі з таким зухвалим виглядом, що в його високопреосвященства від люті стовбурчилися сиві вуса. Тревіль досконало володів тогочасним мистецтвом війни і знав, що той, хто не живе за рахунок ворога, змушений жити за рахунок своїх співвітчизників: його солдати, які підкорялися тільки йому одному, були запеклими зірвиголовами.
Неохайні, абияк вдягнені, не завжди тверезі, в синцях і подряпинах, мушкетери короля, або, точніше, мушкетери пана де Тревіля, валандалися по шинках та сумнівної слави закладах, а то й просто, йдучи вулицями, горланили пісень, підкручуючи вуса, бряжчали шпагами і принагідно намагалися будь-що зачепити гвардійців пана кардинала, коли зустрічали їх дорогою. В такі хвилини, хоч би де це відбувалося, з піхов миттю вихоплювали шпаги,