й роздратовано, як перше.
– На станції Брембльгерст залишився мій багаж, – сказав Незнайомець і спитав, як він може отримати його. На подяку за її пояснення він ввічливо нахилив свою забинтовану голову.
– Завтра? А раніше не доставлять?
Йому, здається, було прикро, коли місіс Гол відповіла:
– Ні.
Невже таки не можна? Невже не знайшлося б тут кого-небудь з візком, хто поїхав би по його речі?
Місіс Гол охоче відповідала на його запитання, сподіваючись у такий спосіб зав’язати розмову:
– Тут дуже крута дорога до станції, сер, – послужливо сказала вона і принагідно додала: – Десь так рік тому на цій дорозі перекинувся екіпаж. Убито було й пасажиpa, і кучера. Нещасний випадок – це ж одна мить, і все, хіба ж не так, сер?
Але заохотити пожильця до розмови було нелегко.
– Певна річ, – ствердив він крізь хустку, спокійно дивлячись на місіс Гол через непроникні окуляри.
– І щоб одужати після цього, треба багато часу, хіба ж не так, сер? Оце мій небіж Том був порізав собі руку косою… розумієте, спіткнувся, косивши, й упав… І що ж ви думаєте, сер? Три місяці ходив з перев’язаною рукою. І тепер я страх як боюся коси, сер.
– Я дуже добре розумію вас, – сказав пожилець.
– Один час ми навіть думали, що йому доведеться робити операцію; так було йому погано, сер.
Пожилець уривчасто засміявся і зараз же немов проковтнув свій сміх.
– Невже? – сказав він.
– Свята правда, сер. І в цьому не було нічого смішного для тих, хто доглядав його, як я, сер, бо моя сестра мала досить клопоту зі своїми малими. То забинтовуєш, то розбинтовуєш… Отож насмілюся сказати, сер…
– Чи не дасте ви мені сірників? – несподівано перебив її Незнайомець. – Моя люлька погасла.
Місіс Гол ураз зупинилася. Отак перервати її мову – це, звичайно, було нечемно з його боку. Вона здивовано глянула на Незнайомця, але згадала два соверени й пішла по сірники.
– Дякую! – уривчасто кинув він, коли місіс Гол принесла сірники, обернувся до неї спиною і знову став дивитись у вікно. Очевидно, його нервували розмови про операції та бинтування. Вона так і не насмілилась сказати про те, що думала, до того ж її розсердила зневажлива поведінка пожильця, і тому Міллі цього дня перепало.
Незнайомець до четвертої години знаходився у своїй кімнаті і не подумав навіть перепросити за свою нечемність. Здебільшого там було зовсім тихо. Він, певно, сидів перед каміном, палив люльку, а то й дрімав у надвечірніх сутінках.
Однак, прислухавшись, раз чи два можна було б почути, як він перегрібав вугілля і хвилин п’ять походжав по кімнаті. Здавалося, він розмовляв сам із собою. Потім він сів знову, і крісло під ним заскрипіло.
II. ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ МІСТЕРА ТЕДДІ ГЕНФРІ
О четвертій годині, коли досить споночіло і місіс Гол уже наважилася піти до свого пожильця спитати, чи не хоче він чаю, до буфету ввійшов Тедді Генфрі, годинникар.
– Ну й погода, місіс Гол, – сказав він. –