його звали, поетом і воїном, Гаральдом Сігурдсоном – згодом королем Норвегії, тітка Анна, одружившись із Генріхом І, стала королевою Франції.
У мене самого перша жона – донька чеського князя Спитигнева ІІ. І ось тепер – половчанка, із кочовиків. Дожилися…
Князь ще певний час побув на самоті, а потім голосно:
– Любомире!
– Слухаю, княже!
– Кульбач коней, візьми кількох вірних людей і рушай до Тугоркана. Будемо сватати його молодшу доньку Іліарту.
Половчанка
Приїзд нової жони Святополка зібрав усе місто. Аякже, подія: половчанка – і раптом поруч з Великим князем. Юрбилися від переправи через Дніпро, що біля Видубича, нижньою дорогою до монастиря Печерського, повз Аскольдову могилу і густіше вже до самих воріт Лядських.
Тут свою майбутню жону очікував Великий князь Київський Святополк.
Люд у більшості розумів причину такого швидкого одруження. Всі втомилися від постійних набігів кочовиків. Кінця-краю безладу годі було сподіватися. В юрбі, як завжди, точилися розмови.
– Чуєте, кажуть ці половчанки такі хтиві, що сил одного чоловіка не вистачає.
– Так ти хочеш запропонувати князеві допомогу? – всі навколо розсміялися.
– Та ні, це я так, переповідаю, що люди пліткують, – знітився городянин, розуміючи, що бовкнув зайве.
– Те, що вони інакші, ніж наші жінки, це зрозуміло, – втрутився ще один, – але наші кращі.
– А ти звідки знаєш?
– Знаю, – авторитетно відповів знавець жінок.
– Їдуть, їдуть, – почулося звідусіль.
Нижньою дорогою від монастиря Печерського прямувала шлюбна процесія. Попереду на красивих баских конях гарцювали Любомир, Криворуч та ще двоє челядників Святополкових.
Далі їхали вози, запряжені величезними турами, наповнені посагом: вичиненими шкурами степових сайгаків, косуль, ізюбрів; пишними ведмежими шубами, чорними та рудими лисячими комірами, білячими та борсучими шапками, тигровими та леопардовими покривалами, одягом та килимами з верблюжої вовни. Окремо – чотири спеціальні, на великих колах, гарби із залізними клітками на кожній, де сиділи чотири пардуси. Слідом буйволи тягнули спеціальні кибитки із коштовностями з гір Опівнічних. За ними – підводи кедрових горіхів, сушених грибів та різних наїдків.
Аж ось і княжна Іліарта – простоволоса, лише тонка червона стрічка перехоплювала її жорстке, чорне, мов ніч, волосся. На обличчі з розкосими очима випиналися різкі вилиці.
Іліарта сиділа на невисокій кобилі показово рівно. Відразу впадало в око: вміння вправлятися з кіньми – це вроджене. За княжною на невеличких, пружних конях їхало чоловік двадцять челядників Тугорканових, ще четверо возсідали на двогорбих верблюдах. Всі вони вперше прибули до такого великого міста. Були насторожені, постійно озиралися. Особливе місце в почті займав шаман. Він і двоє його помічників огородили себе частоколом з кісток тварин, окремо на возі лежали троє степових вовків, з туго перев’язаними про всяк випадок пащами. Шаман їхав окремим возом