подорож додому, щоб тут дома, коло нас, відпочити якийсь час. Тож і ми всі вижидали нетерпеливо, радуючись уже вперед тією хвилиною, в котрій зможемо притиснути ту щиру й чесну дитину до серця. В тиждень перед його смертю приснився мені сон, якого ніколи не забуду, хоч би мені Господь дав ще раз стільки горя перенести! Так запам’ятала я собі той сон у всіх подробицях. Не смійся, сину, з мене старої, але слухай: мені вже тепер не до байок!
Снилося мені, отже, що я була десь у малім гостиннім покою нашого приходства, обтирала комоди й інші меблі з порохів, особливо ж старе бюрко до писання, яке батько казав внести зі свого покою для хлопця, щоб мав усе вигідно; так дуже любив і шанував він свого найстаршого сина. І коли ж я отак по кімнаті туди й сюди вештаюся, влітає нараз громадка чорних круків вікном всередину і, вважай мій сину, ділиться вона на чотири часті. Одна частина сідає на ліжку в головах, друга на ліжко в ноги, третя на пульті над столиком, а четверта кинулася, закрякавши, до дверей. При оцім видовищі я остовпіла, і моє серце з якогось болісного почуття защеміло так, що я, як стояла, опустилася навколішки й почала, молитись. Саме посередині молитви відчинилися двері й увійшов Іван. Весело й живо, з пачкою книг під рукою, як, мабуть, часто за часів студентських ходив, і приступивши, так прямо до мене, заговорив: «Мамо дорога, добра наша мамо! Завсігди молитеся ви за нас, маєте щось для нас у бога випрошувати! Моліться, матінко, моліться до Господа й подякуйте, що я вже позбувся своїх іспитів. Цим разом приходилось мені тяженько працювати. Але вже тепер я готов і свобідний і прибув до вас, бо довго приходилося мені ждати на те, щоб свобідно між вами відидхнути».
Він говорив живо й радісно, одначе, між його словами я вибухла сильним плачем і плачучи, аж збудилась. Слідуючого дня оповіла я сон батькові. Ти знаєш, батько не терпів ніколи, щоб у його домі піддержувано забобони, як і, взагалі всяку містику, лаючи й осуджуючи за те строго; одначе, вислухавши мій сон, замовк і споважнів. В кінці сказав: «Жінки все більше вгадують чуттям, ніж ми; вони як тії діти або звірята. Борони нас, Боже, перед нещастям! Але щоби це могло відноситися до Івана, я зовсім не думаю; покинь і ти таку неспокійну гадку. Хлопчисько здоровий й молодий, мудрий й загартований, і коли його бог стереже, то нічого лихого йому не трапиться!» Так потішав він мене, і з тим я пішла собі. Через чотири дні потім прийшов лист від одного з його приятелів з вісткою, що Іван лежить тяжко хорий на тиф… все інше ти й сам знаєш. Знаєш, як батько вибрався зараз сам у дорогу й поїхав. Як то все ще в тодішніх часах двигалося звільна вперед. Тоді залізниця не йшла ще, як тепер, впрост від нас до Відня. Треба було вперед ще три дні кіньми до Л. їхати, і тільки вже звідти залізницею. А коли врешті добився до місця, було все надаремне. Іван лежав уже в агонії, не пізнав його, і таки перенісся нещасний на тамтой світ. Перейшов від нас усіх, немов на дно моря потонув… Ані його мати, ані ви, всі інші дорогі діти, не могли йти за його домовиною й відпровадити до вічного спочину.
Бідний батько! Сам стояв він при смертельнім ложі свойого найстаршого сина, свого любимця, всеї своєї