– провести кілька років у такому місці, як це.
Вірджинія припаркувала свого «морріс-мінора» між «роллс-ройсом» та «остіном A40», перш ніж підійти до стійки реєстрації.
Меллор сидів сам-один у кімнаті для відвідин, коштовні хвилини танули, а Вірджинії все не було. Вона зроду не з’являлася вчасно, але оскільки інших відвідувачів у нього не було, то й не міг скаржитися.
Він озирнувся по кімнаті, зупинивши погляд на Неші, який сидів навпроти фарбованої білявки, котра наклала густий шар червоної помади на вуста, була одягнена в білу блузку без бюстгальтера та чорну шкіряну міні-спідницю. Це було ознакою того, у якому відчаї був Меллор, задивившись на неї.
Він уважно спостерігав за ними, як і кілька офіцерів із балкона нагорі. Вони, здавалося, не розмовляли між собою, але потім здогадався, що лише тому, що їхні губи не ворушяться, це не означає, що вони не спілкуються. Більшість людей могли б вирішити, що вони чоловік і дружина, та позаяк Неш був геєм, це могло бути лише бізнесом. І Меллор знав, чию справу вони обговорювали.
Він підвів погляд, коли Вірджинія з’явилася за його столиком, тримаючи в руках горнятко чаю та шоколадний батончик. Він згадав, що Себастьян Кліфтон купив йому два батончики.
– Є якісь новини про дату вашого суду? – запитала Вірджинія, займаючи місце навпроти в’язня.
– Я уклав угоду, – повідомив Меллор. – Погодився визнати свою провину за меншим звинуваченням в обмін на коротший термін – іще чотири роки, загалом шість. За гарної поведінки зможу вийти за три.
– Не так і довго, – промовила Вірджинія, намагаючись надати своїм словам оптимізму.
– Достатньо довго, щоб Слоун знекровив мою компанію. Коли я вийду, у мене не залишиться нічого, окрім вивіски над вхідними дверима.
– Чи можу я чимось допомогти?
– Можете, саме тому я і хотів зустрітися. Мені потрібно десь дістати десять тисяч фунтів – якнайшвидше. Заповіт моєї матері нарешті вступив у силу, і хоча вона залишила все мені, у неї була тільки одна річ, котра мала якусь цінність, – маєток у Селфорді. Місцевий агент із нерухомості встиг продати його за дванадцять тисяч, і я доручив їм виписати чек на ваше ім’я. Мені потрібно, щоб хтось забрав гроші якнайшвидше.
– Я поїду до Селфорда у вівторок, – пообіцяла Вірджинія, оскільки в понеділок вона мала одну важливішу зустріч. – І що ви хочете, щоб я зробила з грішми?
Меллор зачекав, поки його омине камера, перш ніж озватися знову:
– Мені потрібно, щоб ви передали десять тисяч готівкою одному комерційному партнерові. Решта залишиться вам.
– Як я його впізнаю?
– Її, – виправив Меллор. – Погляньте ліворуч від мене, і ви побачите білявку, яка розмовляє з хлопцем, схожим на боксера, котрий виступає у важкій вазі.
Вірджинія зиркнула праворуч і не могла пропустити двох персонажів, які виглядали так, ніби могли бути статистами у «Свіні»[10].
– Бачите