своїм постійним столовникам, а також для лікаря, його дружини та служниці. Більярдна аж розлягалась од реготу. У задній кімнатці три мірошники гукали горілки. Дрова в печі палали, вугілля тріщало; на довгому кухонному столі, серед шматків сирої баранини, дрібно здригалися стоси тарілок, бо поряд на колоді саме шаткували шпинат. Десь на пташарні кудкудакали кури й ґелґотали гуси – за ними ганялася з ножем служниця.
Біля печі грів спину віспуватий чоловік у зелених шкіряних капцях, в оксамитовій шапочці з золотою китицею. На його обличчі було відбите цілковите самозадоволення; здавалось, він дивився на життя з таким самим спокоєм, як щиголь, що висів у нього над головою в плетеній клітці. Це був аптекар.
– Артемізо! – гукнула хазяйка. – Нарубай хмизу, поналивай графини, принеси горілки, та швидше! Коли б хоч знати, що їм подавати на десерт, тим гостям, що ви чекаєте… Господи боже! Знову ті биндюжники галасують у більярдній! А віз їхній так і стоїть коло самих воріт. Приїде «Ластівка», то ще поламає. Піди поклич Полита, нехай укотить у возовню!.. Повірите, пане Оме, вони в мене випили зранку, може, вісім глеків сидру, а зіграли вже більше п’ятнадцяти партій у більярд… Та вони мені все сукно на більярді пошматують, – казала вона, поглядаючи на клієнтів віддалеки, з ополоником у руках.
– Не велика біда, – зауважив пан Оме. – Новий купите.
– Новий більярд! – жахнулася вдова.
– Авжеж. Старий уже нікуди не годиться, пані Лефрансуа. Запевняю вас, ви просто самі собі шкодите. І дуже шкодите. До того ж тепер пішла мода на вузькі лузи і важкі киї. Грають більше в карамболь, ніж у пірамідку… Усе міняється! Треба йти в ногу з віком. От ви подивіться на Тельє…
Хазяйка почервоніла з досади.
– Що не кажіть, – вів далі аптекар, – а в нього більярд кращий, ніж у вас. І якби комусь спало на думку влаштувати патріотичну пульку на користь поляків або потерпілих од поводі ліонців…
– Боялась я вашого голодранця Тельє! – зневажливо здвигнула гладкими плечима хазяйка. – Не турбуйтесь, пане Оме! Поки буде стояти «Золотий лев», будуть у ньому і клієнти. У нас іще є, слава богу, і знаємо, де взяти. А вашу «Французьку кав’ярню» запечатають одного чудового ранку, ще й об’яву наліплять на віконниці!.. Перемінити більярд, – мурмотіла вона вже про себе. – Та на ньому ж так зручно складати випрану білизну, а в мисливський сезон можна послати постелю шістьом нічліжникам!.. Та де ж це забарився той роззява Івер?
– Ви що, ждатимете його, щоб подавати обід вашим столовникам? – спитав фармацевт.
– Ждатиму? А пан Біне? Адже він заявиться рівно о шостій, хвилина в хвилину. Другого такого акуратиста пошукати по всьому білому світу. І обов’язково йому треба сидіти на тому самому місці, в маленькій кімнаті. Убий його, не сяде обідати за іншим столом! А вже що перебірливий, що вибагливий – спробуй йому догодити сидром… Це не те, що пан Леон: той приходить коли о сьомій, коли о пів на восьму, що не подай, то й з’їсть. Такий чудесний молодий чоловік. І голосу