раз. У їхній бойовій групі Вольф відповідав за те, аби забезпечити шляхи відходу парі Фаїна – Левін. Потім віддавав коня з коляскою, знімав грим, перетворювався на міщанина й повертався назад, туди, де таборилася основна група.
Тепер усі, крім Штерна, базувалися на одній із дач Пущі-Водиці, в самому кінці. Ще треба було пройти пішки хвилин двадцять від завершення трамвайної колії та повернути праворуч, перейшовши невеличкий хисткий місток через річку Водицю, котра в цьому місці справді більше нагадувала струмок. Заглибившись після цього в царство чистого соснового повітря й спокою, Штерн, стараючись рухатися тихо, хоча тут, у лісі, його вже ніхто сторонній не міг почути, вийшов на світло у вікні винайнятої дачі.
Двері відчинив своїм ключем. У нього був запасний, так було домовлено наперед. Де б не знаходила чергову явку група, Штерн у більшості випадків старався триматися окремо, довго не затримуючись на одному місці, але завжди волів контролювати своїх бойовиків. Зокрема, це означало: міг нагрянути будь-коли, не попереджаючи, і так само несподівано зникнути, розподіливши перед тим ролі для кожного в наступній виставі. Причому бажано – кривавій.
Інакше зараз не можна. Ну, про це він теж поговорить, не лише сьогодні й не лише зі своєю групою.
Коли він зайшов усередину, застав щось дуже схоже на ідилію великої родини. Де домінують доходжалі брати, а єдина сестра, явно випадково народжена, – об’єкт загального братського захоплення та хатня робітниця водночас.
Утім, Фаїна Кремянська справді могла бути ким завгодно, окрім прислуги для чоловіків. Це Штерн помітив після їхнього першого знайомства дуже скоро. Вона тоді вважала себе вдовою, хоча з повішеним бомбістом, народженим у Бердичеві вихідцем із родини польських євреїв-переселенців Перецем Сичевським, не була навіть заручена. Не кажучи вже про шлюб церковний: як і сам Штерн, ані Фаїна, ані незнайомий йому особисто Сичевський, ані будь-хто інший з кола його революційних знайомих не визнавали жодної з церков, жодної з релігій. А цинічний хтивий красунчик Левін – той взагалі говорив, що він молодший син одеського рабина, якому виявилося не по дорозі з татом.
Однак, попри чималий спільний досвід боротьби з режимом, саме Якову Левінзону, котрий узяв собі партійний псевдонім Левін, керівник групи довіряв найменше.
Йшлося зовсім не про довіру до Левіна як до бойового товариша. Штерн не мав сумнівів щодо його відданості ідеалам революції чи поглядів на принципи, теорію та практичні втілення терору як головного на сьогоднішній день засобу подолання режиму. Тут було щось інше, зовсім далеке від революційних практик. Штерн при бажанні міг пояснити, чому бачить між собою та чорнявим красенем невидиму іншим стіну з прозорого товстого скла. Проте вперто не хотів, аби саме ці аж надто приземлені як для солдатів революції причини серйозно впливали на їхні стосунки та навіть визначали їх. Тож всякий раз, коли треба було давати вказівки саме Левіну, висловлювався чітко й говорив