повне право на висновок: відірвався.
Шпиг напевне помітив його нехитрий маневр, вирішив не видавати себе, потім доповість – об’єкт втрачено, так бувало не раз і не два. Слід попетляти ще трохи, час є, вийшов із запасом, і хто знає – раптом сьогоднішню акцію й не треба скасовувати. Може, це просто збіг, існувала ймовірність випадкової зустрічі, його портретний опис уже кілька разів друкували «Київські губернські відомості»[8] в рубриці оголошень про розшук особливо небезпечних злочинців. Звісно, там вказані його справжнє прізвище та ім’я, партійне прізвисько в такій об’яві не напишуть. Але ж на вулицях закликають видивлятися не Штерна, навіть не міщанина Лазаря Ароновича Шт урмана, а молодого чоловіка двадцяти шести років із певними, доволі красномовними прикметами. Кінець кінцем, то міг справді бути не філер. Увагу на перехожого міг звернути звичайний лояльний до влади письменний робітник, з ненависної категорії штрейкбрехерів. Служка режиму, вирішив вислужитися, приклав до зовнішності випадкового перехожого прочитаний опис, пішов за ним слідом…
Щойно Штерн вийшов з маленького лабіринту дворів та опинився неподалік Бессарабки, зрозумів: геть ілюзії, нічого випадкового не буває. Засік відразу трьох шпигів. Один із них – знайомий вусань, тільки тепер без сумки й простоволосий. Нескладно вирахувати, як об’єкту вийти найпростіше, караулили на всіх можливих виходах.
Обклали.
2
Київ, центр
Вулиця Володимирська – Бібіковський бульвар[9]
Фаїна не любила Левіна.
Щоправда, винятків саме для нього не робила – вона, єдина жінка в групі, не любила нікого із соратників по підпільній боротьбі. Їй не подобалися ні Малюта, ні Вольф, ні Гірш, а їхнього керівника, Штерна, навіть трошки побоювалася. Свої почуття, точніше – їхню цілковиту відсутність, молода жінка озвучила вголос уже на першому ж зібранні, коли її приймали до бойового загону. Красунчик Левін тоді доволі щиро здивувався: гляди, мовляв, менше ніж півгодини знайомі, а вона вже нас не любить. Довелося пояснювати – треба розуміти, про яку саме любов Фаїна говорить.
По-перше, зазначила вона тоді, її справді коханого мужчину повісили в «Косому капонірі» разом ще з чотирма борцями цієї весни, холодного березневого ранку. Судді поспішали, між арештом та виконаним вироком минуло незвично мало часу, трошки менше чотирьох місяців. На апеляцію надії не було, та відхилялася сама можливість її подання: захисник навіть не робив вигляду, що переймається долею своїх підзахисних. Невідомо, кому хотіли царські сатрапи зробити такий єзуїтський подарунок поспішною стратою – собі, новому начальнику охранки полковнику Кулябку,[10] київському генерал-губернатору Сухомлинову,[11] першому міністру Столипіну[12] чи взагалі – самому государеві-імператору.