династії Ольговичів – активних учасників княжих міжусобиць. Особливо в період з 1097 по 1115 роки, коли там правив князь Олег Святославич – «Гориславич»,[8] як він згодом буде справедливо – постійно водив половців на Русь, – названий у «Слові о полку Ігоревім»:
«Отоді за Олега Гориславича
Сіялись-росли усобиці,
Гинули внуки Дажбогові,
В княжих чварах віку позбавлялися.
Отоді в землі Руській
Не так ратаї гукали-покликали,
Як ворони крякали-кричали,
За трупи перекір маючи,
Чорні галки одна одну кликали,
На поживу вилітаючи в поле…»
Це він, Олег Святославич, на віки став одним з найбільших зрадників загальноруських інтересів. Першим почав наводити ханів на Русь – щоб допомагали йому боротися з іншими руськими князями. Вчинивши, як писали давньоруські літописці, «каїнів гріх». Недобрий приклад іншим подав. Наче він і не руським був, а без-божником-поганином.
Тож їдучи «медовим» поїздом з Галича до Новгорода-Сіверського, колишньої вотчини Гориславича, Єфросинія – ще Єфросинія, а не Ярославна, – бідкатиметься старшій дружці своїй:
– Ой, подружко, ой, дружечко моя, швидше б побачити судженого та дізнатися – який він?
– Знамо який, – дивувалася дружка. – Що ж тут і кумекати? Князь він.
– Не з князем мені доведеться жити.
– Інші на твоєму місці тільки й мріють, щоби за князя вискочити, а ти…
– А я непокоюсь. Хочби Ігор не виявився новим Гориславичем. Бо з таким жити – з горем тужити.
– Цур йому пек тому Гориславичу! Хоч він і був дідом Ігоря твого, та… Що було – те за водою спливло. Тепер на Сіверщині твій Ігор старший.
– Так уже й… мій?
– А чий же ще?!. Поживеш та й побачиш, який він. Всьому свій час, панночко моя найясніша. А поки їдемо «медовим» поїздом – хай медово у тебе буде на серденьку. Та ще й на вустоньках… Як приїдемо, не забудь свекрусі до землі вклонитися та й сказати: прийміть мене, мамо, я ваша невістка…
І весело, хоч виходило дещо сумно, заспівала (не так, мабуть, до княгині, як сама до себе):
Ой ти, вишенько, ти черешенько!
Ой коли ти зійшла, коли виросла?
Єфросинія, думаючи щось своє, раптом відповіла:
А весною зійшла, літом виросла,
На крутім берегу становилася,
На крутім берегу становилася…
Далі вони – молода княгинька і її старша дружка, посхилявшись одна до одної, співали в один голос, тільки чомусь журно:
На Дунай ріку похилилася.
На Дунай ріку похилилася,
Молода дівчина зажурилася…
А журитися Єфросинії було од чого, адже назавжди залишала рідний Галич, родину, для якої вона вже померла і мала їхати бозна-куди, у нову сім’ю, аби там заново відродитися, але вже з чоловіковим прізвищем, стати рідною дочкою