у цій князівській колотнечі, невпинних походах один проти одного й лише часом – на ворога, у морі крові й заграві пожеж, – далі підсолоджує пілюлю шановний автор вище цитованих рядків, – жили й набирали ваги інші сили – етнічної, культурної й економічної консолідації…»
Жили-були такі сили, але що вони могли вдіяти в морі міжусобиць кривавих? Навіть у 60–80 рр. XII ст. вже «помітно відособились два осередки, до яких тяжіли всі руські землі – південний, на чолі з Києвом і Черніговом, і північний, з Володимиром на Клязьмі, – в державі не вщухала боротьба за об’єднання…»
Але що вона могла вдіяти – та боротьба чесних людей, коли, як писатиме галицький літописець, подаючи політичну картину феодальної роздробленості: «Почнемо ж оповідати про нелічені раті, великі скорботи, часті війни, численні заколоти, часті повстання й численні смути» – роздробленість у ХІІІ ст. була ще більшою, ніж у XII. Вже тоді стали автономними Володимиро-Суздальська, Галицька, Волинська та інші землі. Вже на кінець ХІІ ст. утворилися чотири групи земель, які вже оголосили себе майже незалежними: Псковська, Новгородська, Смоленська, Полоцька, Вітебська – це перша група. Друга: Ростово-Суздальська, Рязанська, Устюзька, Муромська. Третя: Київська, Чернігівська і Сіверська. Четверта: Галицька і Волинська…
Якісь об’єднавчі процеси, хоч і ослаблені, але й тоді ще відбувалися. Хоча вже безнадійні. Але все прикінчить навала орд Батия – спалені міста і села, витолочені посіви й луки, гори мертвих тіл. З Київською Руссю було покінчено. Як тоді всі були певні – назавжди.
…Хоч як парадоксально, але хижі половці, як уже мовилося, являли собою найбільшу небезпеку не тоді, коли вони робили набіги на прикордонні землі Русі – Переяславщину, Київщину, Чернігівщину, – а тоді, коли руські князі приводили їх на Русь в якості союзників для з’ясування своїх відносин між собою та своїми родичами, а за цю допомогу дозволяли степовикам грабувати свій край і тисячами забирати в полон своїх співвітчизників.
Чи не першими половців використали князі Ізяслав, Святослав і Всеволод у своїй міжусобній війні проти Всеслава Полоцького. Про що є сумна згадка у «Слові»:
Ярославе, Ярославе,
Всі внуки Всеслава!
Свої стяги уже спустіть,
Й пощерблені мечі в бої
Уже, князі, в піхви вложіть,
Бо ви уже вискочили
З слави дідівської,
Ви крамолами своїми
На Руськую землю,
На насліддя Всеславове
Поган водить стали,
Тим од землі Половецької
І насильства їй настали.
А потім поганих почав водити на Русь дід Ігоря, злощасний князь Олег, прозваний за це «Гориславичем»:
Він шукав мечем крамолу,
Вогні сіяв, смерть, незгоду —
На своїх, чужих наводив
За біду Русі й руїни
Міжусобиці та війни,
За пожежі та облави
І набіги в Землю Руську,
За смерть,