до все ще незрушного строю гайдуків.
– Шляк! – вилаявся Христоф крізь зціплені зуби. – Що вони за блазні?
– Погляньте, – мовив Домінік, – ті, що з нами билися, відступають…
– Або поступаються місцем, – припустив кур'єр, – у будь-якому разі, панове, маємо можливість перепочити. Я запропонував би вам по кухлику винця, але боюся, що найближчий шинок задалеко…
– Я сказав би, до пекла значно ближче, – додав той самий гайдук.
– Ага, а там, кажуть, п'ють смолу, – підхопив інший.
– Згоден, непідходяще місце, – сказав Христоф, – тоді відправимо туди цих веселунів.
Чоловіки дружно засміялися, однак у ту ж мить мусили відбивати новий напад. Кільце одразу звузилося. Схоже, під тими чудернацькими шоломами і довгими чорними плащами ховалися майстерні фехтувальники і безжальні вбивці. Коли Христофу вдалося врешті проткнути одного з них, натомість почувся передсмертний крик двох гайдуків. Було зрозуміло, що шестеро зморених, хоч і хоробрих оборонців не зможуть вистояти. Впало ще двоє, потім двоє останніх, і залишились тільки Гепнер та Христоф. Вони захищали карету з різних боків і могли тільки подумки молитися один за одного.
– Лікаря мусите брати живим! – вигукнув раптом кур'єр. – Чуєте, живим!.. Інакше єпископ раніше за мене постинає вам голови!
Клинок, що в цей час прямував Домінікові в груди, спинився і сердито рубонув землю біля його ніг. Гепнер полегшено зітхнув. У думках він був готовий подарувати Христофові за його кмітливість усе, що той тільки забажає. Лише б не впасти…
– Стійте, нечестивці! – почувся несподівано вигук, в якому всі впізнали голос єпископа. Його худорлява, загорнута в рясу постать чорніла на пагорбі.
– Гм, чого б це? – тихо промовив кур'єр. – Сам хоче помірятись силою чи що?
Невідомі в «чортових личинах» завмерли, чекаючи, доки єпископ з погано прихованим поспіхом спуститься донизу.
Глянувши на чотирьох мертвих «веселунів», що лежали біля Христофа, Лібер зауважив:
– А лікар убив лише одного…
– Бачте, отче, він закоханий. А закохані – милосердні, – відповів кур'єр.
– Ви ж не протримаєтесь, – сухо сказав єпископ.
– Блазнів тільки п'ятеро, – Христоф знизав плечима і вдав, що уважно розглядає свою закривавлену зброю.
– Годі вам, – скривився єпископ, – ви б'єтесь майже годину. Окрім того, маєте поранену руку. Самі розумієте, що врешті-решт загинете…
– Нічого не вдієш, отче. Але поки що, зауважте, я живий-живісінький.
– А вам, Домініку, – вів далі Лібер, переходячи до іншого боку карети, – я пропоную врятувати і друга, і кохану…
– Як? – важко видихнувши повітря, запитав той.
– Здайтесь.
– Не вірте йому! – попередив Христоф.
– Вибір за вами, – повторив слуга церкви.
– Якого дідька? Перевага ж на його боці! – не вгавав кур'єр.
– Я не хочу більше крові, – лицемірно мовив Лібер.
– Я… я згоден… – сказав Гепнер, –