біля розпаленого горна – сидить тихо, як миша, з рук коваля очей не зводить. То у стайні розшукають, ще й насварять за те, що до коней тулиться, наказують не підходити ззаду, боятися міцних копит. А гніді та булані її не рухають, лиш косять оком, хрумтять сіном, трусять гривами – і лише час від часу лякають гучним несподіваним форканням.
Скільки себе пам'ятає, мудрий волхв Нежебуд, дід-століт, знахар та віщун, був сивий та зморшкуватий. Колись сказав їй, що міста народжуються і вмирають, як люди. І кожному місту відміряний свій вік, свої щасливі та нещасливі дні й роки, свій розквіт та занепад, або ж непомітне до скону тихе існування. Усе, як у людей. Гаразд, погодилась мала Ольга, зазираючи в очі кольору води, ось ти, Нежебуде, колись помреш, так?… А місто Пліснисько померти не може, воно на цьому місті й за тисячу років стоятиме. Бо як це – Плісниську померти? Його у землю не поховати. Куди подінуться ці будівлі, вулиці та кам'яні дороги? Який велетень їх розкидає? Який вітер роздмухає?
Ні, не повірила вона старому Нежебуду її місто не могло зникнути.
Ще й здалеку, звідти, де сонце сідає, приїхав до батька його брат, усі тоді чули, як він сказав: Пліснисько більше за Париж, а Париж – хто не знає – величне місто на віки. То куди її місто – більше за Париж! – мало подітися? Пліснисько місто назавжди – як сонце. По його кам'яних вулицях, по нагрітому сонцем бруку так весело бігти босоніж, а надто – коли літня злива наповнює теплою дощівкою міські калюжі, а сонце ту воду згодом визбирує до краплини. Пліснисько буде завжди – запевнила мала Ольга старого Нежебуда. Він сказав, усміхнувшись: тобі видніше.
Нежебуд теж може помилятися, хоча він один з небагатьох, кому Ольга вірить беззастережно. Вона йому від раннього дитинства вірить.
Ось лежить вона, мала, під вовняною ковдрою біля вогню, за дверима – теплий літній вечір, а їй холодно, її трусить, і млосно їй, очі стулює ні денний, ні нічний сон, сон від слабкості, сон від недоброго ока. Нежебуд – до неї: зараз буде легше, зараз. Вона знає: так і буде. Дивиться на розпалену ватру, у вогонь, той гуде, як у кузні, де вона намагалась побачити у полум'ї вогняну саламандру, і коли полум'я гасне, коли на поверхні стишеної ватри починає свій танець рухлива заграва, бачить ящірку. У прорізь примружених очей, бо їй видається, якщо вона дивитиметься в усі очі, та ящірка зникне. Тому лежить, не ворушиться – прикипіла поглядом до вогняної саламандри. Та звивається усім тілом, ворушить хвостом та лапками, поверхня її шкіри виграває жовто-червоними спалахами. «Я бачу саламандру!» – хоче нарешті сказати вголос Ольга, але сил нема, вона навіть не в змозі розтулити вуста.
Та й не знати, чи Нежебуд її почує – він зараз нічого не бачить і не чує. Окрім вогню. Він усе важливе робить на вогні, з вогнем, завдяки вогню. Зараз він знімає з малої Ольги вроки, згашуючи ватру.
Мама стоїть збоку, тримаючи перед собою миску з колодязною водою. Мовчить, як ніби теж побачила вогняну саламандру, і мову їй від того видива відняло. Але мама дивиться на вузлуваті руки Нежебуда, він бере зашкарублими