пережиті почуття.
Габр підвівся і пішов на звук інструмента між столиками, потім через танцювальний майданчик, петляючи між парами.
– Перепрошую, – гукнув він, відчувши, що скрипаль поруч, за два кроки. – Перепрошую, чи можу я з вами поговорити?
– Хлопці! – крикнув скрипаль, припиняючи гру. – Продовжуйте!
І скрипка поступилася місцем електротрубі, яка негайно почала гнати звичайний шалений темп. Зірвався тупіт ніг, розляглося вищання, і Габр здогадався, що танцюють «запальничку» – танець, який став модним останнім часом.
– Я вас слухаю.
Поруч із ним, сівши на край сцени, перебував літній чоловік. Габр наблизився до його вуха, намагаючись перекричати шум.
– Що ви грали?!
– Відійдемо далі! – сказав скрипаль. – Тут погано чути!
Вони відійшли в куток, за перегородку для музикантів.
– Це стара музика, – промовив скрипаль, щойно вони опинилися удвох. – А чому це вас цікавить?
– Я вперше чую такі звуки, – зізнався Габр, сідаючи поруч. – Вони будять щось у душі.
– Так, – зітхнув скрипаль. – Цій музиці багато тисяч років. Незрозуміло, хто міг писати таку музику. Вона нелюдська.
– А звідки вона у вас?
– Мене навчив мій учитель, а того – його вчитель. У нотному сховищі ви її не знайдете.
– Чому? Вона заборонена?
– Я не чув, щоби вона заборонялася, – сказав скрипаль. – Як взагалі можна заборонити музику? Є речі страшніші – вона просто не потрібна.
– Не потрібна? – здивувався Габр.
– Люди не розуміють її. Я граю тут іноді, поки електронщики відпочивають. Для самого себе, дуже рідко.
– Ця музика кудись кличе, – голосно сказав Габр. – Вона розриває серце.
– Звідки у вас такі слова? – здивувся і собі скрипаль.
– Не знаю. Я просто кажу те, що відчуваю. Коли я слухав її, мені здалося… Я не знаю, як це назвати. Подібне я пережив, коли…
– Що ж ви замовкли?
Тоді Габр запитав:
– Ви чули щось про «далекий простір»?
– Ні, – зізнався скрипаль. – Я так давно вчився, все призабув. «Далекий простір»? Ні, не пам’ятаю…
– А що дає вам ця музика? – запитав, затамувавши подих, Габр.
– Багато чого. Без неї я б не зміг жити.
Вони помовчали.
– Скажіть, – Габр наблизився до скрипаля, – що б ви робили, якби вас змусили відмовитися від неї?
– Від музики? – здивувався скрипаль. – Як від неї можна відмовитися? Навіть якщо затулити вуха, вона все одно буде звучати всередині.
– Річ у тому, що… – мовив Габр і затнувся.
– Так, так. Я слухаю…
– Ні, вибачте, – він підвівся. – Дякую вам. Я піду, мабуть.
І він, знайшовши суху долоню з довгими пальцями, потиснув її.
Сівши за свій столик, Габр якийсь час приходив до тями. Він хотів розповісти музикантові про себе, але що? Що він міг сказати? Що в нього якісь видіння? Що його хочуть лікувати від психозу? Що