надвір, то передам тобі бідолаху. Для Пудика ти станеш мамою. Будеш його доглядати», – підбадьорила донечку мама.
Отак Лідуся отримала вихованця. Зі своїм Пудиком дівчинка не розлучалась. Носила його в кишені, годувала зі своєї долоні. А ввечері, коли квочка з курчатами спала, то підкладала пташа під теплу квочку. Не мерзнути же маленькому вночі? Коли Пудик підріс, то дівчинка ввечері загортала його у баєву ганчірку. Загорнутий, Пудик бачив уві сні щасливі сни.
Восени Лідуся пішла до школи, у перший клас. Курчатка підросли і покинули квочку. І лише Пудик віддано ходив за своєю вихователькою. Щоранку, мов вартовий, він стояв під її вікном. Щоб краще бачити, як вона збирається до школи, він витягував шию. При цьому очі по черзі повертав до шибки. У такій позі Пудик стояв доти, доки не скрипнуть двері. Тоді він галопом біг до дверей. Лідуся розкривала долоньку, в якій лежала купка відбірних зернят. Для Пудика вони були найсмачнішими. Півник довірливо їх дзьобав прямо з долоні своєї годувальниці.
Півдня котився небом жовтий м’ячик. Хвильку висів на вершечку неба. Саме тоді Лідуся поверталася зі школи додому. Біля хвіртки, нібито випадково, вештався Пудик. З торбинки дівчинка виймала скоринку хліба і крихти зі шкільного бутерброду. Вона так само годувала свого півника з долоні. Але ніжно гладити його по крилах і шиї вже не могла. Чи ти ба! Пудик виріс. Він соромився пестощів перед своїми сестричками.
…Леле, скільки ж то років минуло? А ніби то розказане сталося вчора, чи позавчора. Досі пам’ятаю свого Пудика. Великого, в червонясто-золотавому оперенні. Красеня з красенів. Я вельми пишалася своїм вихованцем. Пудик – моя перша і незабутня любов до свійських тварин.
Пригоди дитинки рябенької Курочки
Жили-були Дід і Баба. І була у них рябенька Курочка. Одного чудового дня Курочка знесла яєчко. Не золотеньке, а простеньке. З гнізда Курочка не зійшла, а сиділа, сиділа на ньому – і заснула.
Яєчко під Курочкою нагрілося. З нього вилупилося жовтеньке Курчатко.
Вибралося Курчатко з-під матусі, зіскочило з гнізда – і гайда у двір.
У дворі вештався Песик.
Песик побачив Курчатко і чемно привітав його з днем народження:
– Гав! Гав!
Але Курчатко не розуміло собачої мови. Воно злякалось – і дременуло на город.
Поміж високим огудинням гарбузів, огірків, кавунів та диньок гуляла Киця. Побачила Киця Курчатко і неймовірно зраділа. Лагідно привітала його:
– Няв! Няв!
Курчатко подумало, що то страшний хвостатий звір. Воно побігло світ за очі. Добігло, захекане, аж до річки Кодими. Опустило дзьобика у воду.
Раптом із води вигулькнула Жабка.
– Ква! Ква!
Курчатко відкинуло ніжки від страху. Все ж підскочило – і драла в бік левади. Несподівано побачило дядечка Їжака.
– Хру! Хру! – привітав Курчатко із днем його народження мудрий дядечко Їжак.
Курчатко – шусть у густу траву.
Тихенько