змушені були шанобливо очікувати, поки актори закінчать свої таємничі приготування. Потім завіса перед святилищем мистецтва відкривалася, кілька лицарів у паперових обладунках нашвидку обмінювалися досить міцними лайливими промовами, а покінчивши з цим, відразу ж починали дубасити один одного й падали замертво в той момент, коли опускалася дірява завіса, зроблена зі старого килима. Побачивши, що я тямущий хлопчина, вони незабаром відкрили мені доступ у бочку, і з моїм приходом репертуар відразу ж набув більш визначеного характеру, позаяк я почав підбирати короткі сценки зі Священного Писання або з народних книг, списуючи слово в слово діалоги, на які натрапляв там, і вставляючи між ними кілька сполучних реплік від себе. Крім того, я висловив побажання, щоб у акторів був окремий вхід, що дозволило б їм не показуватися публіці до початку вистави. З цією метою ми довго пиляли, рубали та буравили днище бочки, поки не вийшла діра, через яку сяк-так міг пролізти воїн у повному озброєнні, й не можна було без сміху дивитись, як він починає виконувати свій ефектний монолог із трагічними завиваннями, ще не встигнувши виповзти з діри і стати на весь зріст. Потім ми натягали зелених гілок, аби перетворити середину бочки на ліс; я утикав ними всі стінки, залишивши вільним тільки зверху отвір для затички, звідки мали лунати голоси небожителів. Один із хлопчиків приніс добрячий кульок сценічної пудри, що вельми пожвавило наші вистави та додало їм деякого блиску.
Одного разу ми розігрували історію про Давида і Ґоліафа. На початку п’єси на сцені показалися філістимляни, які поводились як справжні язичники; поштовхавшись у бочці, вони вийшли назовні, на просценіум. Потім почали виповзати діти ізраїльські; вони були у великій тузі й, гірко нарікаючи, стали по інший бік бочки, і тут з’явився Ґоліаф, довготелесий старший хлопчисько, що викликав своїми сміховинними кривляннями дружний сміх обох ворогуючих сторін і всієї публіки; він довго ще куражився, як раптом Давид, миршавий, але лиходійний хлопчина, вирішив покласти край його хвастощам і, взявши свою пращу – зброя, якою він володів досконало, – метнув у нього великий каштан і влучив просто в лоб. Не бажаючи залишатися в боргу, розлючений Ґоліаф з усієї сили стукнув Давида по голові, й тут герої вчепилися один в одного й затіяли відчайдушну бійку. Глядачі та обидва бездіяльні війська гучними оплесками висловлювали свої симпатії до того чи іншого з супротивників; я ж сидів верхи на бочці з недогарком свічки в одній руці та з набитою каніфоллю глиняною люлькою в іншій і зображував Зевса, метаючи крізь дірку величезні блискавки, так що в зелених гілках невпинно звивалися язики полум’я, а срібний папір на шоломі Ґоліафа таємничо мерехтів у їх трепетному світлі. Час від часу я на хвилинку заглядав у бочку, а потім знову брався розсипати блискавки, щоб іще більше роздратувати доблесних бійців, і щиросердо вважав себе володарем світу, як раптом моє царство захиталося, перевернулось, і я злетів із мого захмарного трону, бо врешті-решт Ґоліаф здолав-таки Давида