сталася коло берегів Патагонії. Залишилося дізнатися в Ґлазґо про останній маршрут «Британії», і таким чином ми з’ясуємо, чи могла вона опинитись у водах Південної Атлантики.
– Так, – зауважив Джон Манґлс, – але для цього не треба їхати в Ґлазґо: маємо на яхті повний комплект «Торговельної та мореплавної газети», з якої легко довідаємося про все, що нас цікавить.
Узявши весь комплект чисел газети за 1862 рік, він почав гортати сторінки і невдовзі з явним задоволенням прочитав: «30 травня 1862 року «Британія» під командуванням капітана Ґранта вийшла з перуанського порту Кальяо. Місце призначення – порт Ґлазґо».
– Капітан Ґрант! – вигукнув Гленарван. – Чи це часом не той відчайдух-шотландець, що мріяв заснувати Нову Шотландію на одному з безлюдних островів у Тихому океані?
– Авжеж, 1861 року саме він відчалив із порту Ґлазґо на «Британії», і відтоді про нього не було ні слуху ні прослуху, – підтвердив Джон Манґлс.
– Понад усякі сумніви, це він! – Схвильовано підвівся лорд Гленарван. – «Британія» відпливла від Кальяо 30 травня, а 7 червня, вже за тиждень, зазнала аварії коло берегів Патагонії. Вся історія цієї катастрофи тепер зрозуміла. Друзі, здається, ми знайшли ключ до таємниці, та єдине, що залишається невідомим, – це довгота, на якій сталась аварія «Британії».
Потому лорд Гленарван знову взяв до рук перо й не вагаючись написав: «7 червня 1862 року трищоглове судно “Британія”, приписане до порту Ґлазґо, затонуло біля берегів Патагонії в Південній Атлантиці. Два матроси й капітан Ґрант намагатимуться досягти континенту, де напевно стануть бранцями жорстоких індіанців. Цю пляшку з документами кинуто в океан… градуси довготи і 37°11́ південної широти. Допоможіть їм, інакше вони загинуть».
– Не залишається жодного сумніву, – мовив він, – що Англія обов’язково подасть допомогу своїм підданим, які зазнали лиха.
– Але ж у цих нещасних, – сказала леді Елен, – очевидно, є родини.
– Ви маєте рацію, люба, і я негайно повідомлю їх, що з’явилася надія на порятунок їхніх рідних. А тепер, друзі, нам час на палубу – яхта вже підходить до порту.
Справді, в цю мить із правого борту «Дункана» вже виднівся Ротсей, мальовниче чарівне містечко, що розташувалося в родючій прибережній долині. Далі яхта пропливла повз Грінок, і о шостій вечора капітан Джон Манґлс наказав кинути якір біля підніжжя базальтової скелі Дамбартон, на вершині якої здіймався славетний замок – притулок національного героя Шотландії Волліса.[1]
На пристані на них уже чекав екіпаж, який мав доставити леді Елен і майора Макнабса до Малкольм-Кастла; сам же лорд Гленарван поспішив на потяг. Перед його відходом лорд іще встиг скористатися телеграфом, і за лічені хвилини редакції газет «Таймс» та «Морнінґ кронікл» отримали депеші такого змісту: «Для всіх зацікавлених. За довідками про долю трищоглового судна «Британія», приписаного до порту Ґлазґо, і капітана Ґранта звертатися до лорда Едварда Гленарвана, Малкольм-Кастл, Люсс, графство