і навіть злодійкуватим кроком. І тільки в затишній напівтемній вітальні він міг нарешті заспокоїтись.
Цього вечора на столику біля вікна він побачив свої квіти. До нього навіть долинув їхній аромат. Вістович згадав, що збирався принести вино, але натомість сам нахлявся горілки і почувався трохи непевно на ногах. Окрім усього, проклятущим флячкам не сиділося в шлунку, і вони прагнули назовні, провокуючи мерзенну гикавку.
Зіп’явшись на носки, жінка допомогла йому зняти капелюха і плащ.
– Бейло, – промовив до неї комісар, – я почуваюся таким брудним поруч з тобою.
– Отже, тобі треба помитися, – засміялась вона.
Міцна чорнюща кава з цинамоном заспокоїла нарешті непокірні флячки всередині, і Вістович подумки присягнув, що відтепер ноги його не буде у Шнайдера. Від світу, бруду та своєї дружини він заховався спершу в гарячій ванні з якоюсь запашною олією, а потім у спальні Бейли, поклавши голову на її тендітні коліна.
У кав’ярні «Рембрандт» були не раді поліціянтам. Власник закладу намагався посміхатись і навіть наказав кельнерам пригостити Вістовича та Самковського кавою з пляцком, проте було видно, що найбільше йому хочеться, аби ті чимшвидше забралися під три чорти. Однак поліціянти не поспішали. Миттю проковтнувши дармові пляцки, вони смакували дармовою кавою, розглядаючи на стіні дві копії рембрандтівських полотен: «Данаю» та «Урок анатомії доктора Тульпа». І якщо перша картина спонукала до інтимних бесід, то друга, радше, провокувала маніакальні думки.
Вістовичу подумалось, що це своєрідне протиставлення мало на меті показати дві межі, а значить, два сприйняття людського тіла. Прекрасна оголена Даная була об’єктом бажання та естетичної насолоди, а розітнений труп демонстрував внутрішній гидкуватий людський механізм.
– От яке мальовидло полюбляють збоченці, – тихо промовив Самковський.
Вістовичу не хотілось обговорювати з ним тему живопису, тому замість відповіді комісар мовчки вказав на підпис під Данаєю. Привставши з місця і примружившись, ад’юнкт прочитав: «Od klubu miłośników sztuki kawiarni “Rembrandt”. Serdecznie prezentujemy».[4]
Очевидно, ці щедрі дарувальники і були тим самим клубом, про який згадував Тофіль.
За кілька хвилин до них знову підійшов господар, аби запитати, чи смакували гостям пляцки.
– Коли збирається цей «Клуб любителів мистецтва»? – запитав у нього комісар.
– Щосереди, мої панове, ввечері, – відповів той.
– І ви тоді зачиняєте кав’ярню?
– Така домовленість, – кивнув господар.
– Скільки тут приміщень? – знову запитав Вістович.
– Ще один зал і пивниця.
– І ви присутні під час засідань клубу?
– Звичайно, я особисто їх обслуговую. Подаю вечерю, готую каву…
– А вам усюди дозволено заходити? – не вгавав комісар.
Ресторатор знизав плечима.
– Часом до пивниці приносять якісь рідкісні і дорогі полотна. Тоді туди спускаються тільки члени клубу, – відповів той.
Самковський