.

але, мабуть, найголовнішу роль тут відіграв усе той же романтизм і надто приваблива ідея щасливого майбутнього для всіх злидарів – ідея комунізму. С. Єфремов писав: «Справжніх романтиків революції, тісніш – комуни, має наша поезія в особі двох робітників – М. Хвильового та В. Сосюри… Звичайна партійна психологія рясно одбилася не тільки на змісті його творів, а й на способі вислову. «Останній бій», «зірки п’ятикутні», «червоні грози», «червона зима» та інше з «комуністичного реквізиту» часто подибуємо в поезіях Сосюри. У нього навіть вітер «тоже (sіc!) з нами йде з піснями по дорозі, безжурний, як і ми: він тоже комуніст» («1917 рік»)… Комуністичний романтизм, як і давній, звичайний, не має меж, не знає впину… Сосюрині картини фантастичністю і тут, власне, переходять, мабуть, усе, що досі нафантазував був людський розум – аж до екскурсій «в сусідню сонячну систему», що одбуваються так, ніби мовиться про гостювання десь на сусідньому хуторі… Читати ці благенькі домисли і жалко, і досадно, й нудно… Справу трохи рятує хіба що безпосередність, що м’якшить і суворі земні картини, і простацьку космічну фантастику».