одразу чи через одну?
– Давай усім гамузом, тоді розберемося! – махнув рукою Чонкін.
Дівки загомоніли ще голосніше й замахали руками, наче припрошуючи Чонкіна до себе на воза, а та, що стояла, гукнула таке, що Чонкін навіть сторопів.
– Е-ех, жіночки-и! – від надміру почуттів вискнув він, але його ніхто вже не міг почути. В’їхавши в село, віз зник за поворотом, і тільки біла пилюка ще довго висіла в нагрітому повітрі.
Усе це подіяло на Чонкіна найприємнішим чином. Він зіперся на гвинтівку, і зовсім не дозволені статутом думки щодо жіночої статі почали оволодівати ним. Він так само все позирав довкола себе, але тепер уже не просто так, не зовсім без мети, тепер він шукав щось цілком певне.
І знайшов.
У найближчому городі він угледів Нюру Бєляшову, котра після денного відпочинку знову вийшла підгортати картоплю. Вона розмірено змахувала сапкою, і Чонкін бачив її з усіх боків. Він придивився і належно оцінив її опуклі форми.
Чонкіна одразу потягло до неї, але він поглянув на літак і лише зітхнув. І знову став ходити навколо літака. Декілька кроків туди, декілька кроків назад. Але «туди» кроків чомусь виходило дедалі більше, а звідтіля дедалі менше, і врешті-решт він ткнувся грудьми в тин із довгих кривих ворин. Це сталося для нього самого настільки несподівано, що, зустрівшись із запитальним Нюриним поглядом, Чонкін зрозумів, що мусить якось пояснити свій вчинок, і пояснив його так:
– Пити хочеться, – сказав він і для переконливості тицьнув себе пальцем у живіт.
– Це можна, – сказала Нюра, – тільки вода в мене тепла.
– Аби яка, – погодився Чонкін.
Нюра покинула сапку в борозні, пішла в хату й одразу повернулася з ківшиком із чорного заліза. Вода й справді була теплою, несмачною, вона пахла дерев’яною діжкою. Чонкін відпив трохи, а решту, нахилившись, вихлюпнув собі на голову.
– Й-ех, добре! – сказав він із перебільшеною бадьорістю. – Так я кажу?
– Ківшик на сучок повісьте, – відповіла Нюра, знову беручись за сапку.
Зустріч із Чонкіним її теж схвилювала, але вона не подала виду і стала працювати, чекаючи, що він піде. А йому йти не хотілося. Він постояв ще, помовчав і задав запитання одразу по суті:
– Сама живете чи з чоловіком?
– А вам нащо знати? – запитала Нюра.
– З інтересу, – відповів Чонкін.
– Сама чи не сама – вас це не обходить.
Ця відповідь задовольнила Чонкіна. Вона означала, що Нюра живе сама, але дівоча гордість не дозволяє їй відповідати прямо на такі запитання.
– Може, допомогти? – запропонував Іван.
– Не треба, – сказала Нюра, – я вже сама.
Але Чонкін уже перекинув через тин гвинтівку і сам проліз поміж воринами. Нюра попервах повідмовлялася задля годиться, та потім віддала Чонкіну свою сапку, а сама принесла з хліва другу. Удвох робити було веселіше. Чонкін працював легко і швидко, відчувалося, що цією справою займається він не вперше. Нюра спочатку пробувала його наздогнати, але, зрозумівши, що ці намагання