самотності, доки не трапився йому Чонкін.
Гладишев полюбляв розповідати про свою справу, а Чонкін з нудьги був не проти того, аби послухати. Це їх зблизило, і вони потоваришували. Часом Чонкін вийде надвір у справах чи просто так, а Гладишев уже порпається на своєму городі – підгортає, прополює, поливає. І завжди в одному й тому ж костюмі: кавалерійське галіфе, заправлене в поношені юхтові чоботи, стара подрана майка і крислатий солом’яний бриль у вигляді сомбреро (де він тільки знайшов його, незрозуміло).
Чонкін помахає селекціонеру рукою:
– Сусіде, здоров!
– Бажаю здрастувати, – ввічливо відповість сусід.
– Як життя? – поцікавиться Чонкін.
– Труджусь, – звучить скромна відповідь.
Так слово за словом і триває розмова, повільна, невимушена.
– Ну коли ж то в тебе картопелька з помідором виросте?
– Постривай, ще рано. Усьому, як то мовиться, свій строк. Спершу ще одцвісти мусить.
– Ну, а якщо в цьому році знов не вийде, що робитимеш? – цікавиться Чонкін.
– У цьому має вийти, – з надією зітхає Гладишев. – Та ти сам поглянь. Стебло виходить наче й картопляне, а на листі нарізи, як на томатах. Бачиш?
– Та хто його зна, – сумнівається Чонкін, – зараз начебто й не розбереш.
– Ну як же ж не розбереш, – ображається Гладишев. – Ти поглянь, кущі які пишні.
– Щодо пишноти, це так, – погоджується Чонкін. І обличчя його жвавішає. У нього теж виникла ідея. – Чуєш, а так не може вийти, аби помідори були внизу, а картопля згори?
– Ні, так не може, – терпляче пояснює Гладишев. – Це суперечило б законам природи, бо картопля є частиною кореневої системи, а томати – зовнішній плід.
– А взагалі-то було б цікаво, – не здається Чонкін. Для Гладишева запитання Чонкіна, може, й видаються дурнуватими, але що дурніше запитання, то розумніше можна на нього відповісти, тому обидва провадили ці розмови з великим задоволенням. Щодень міцнішала їхня дружба. Вони вже домовлялися, щоб зустрітися по-сімейному: Чонкін із Нюрою, а Гладишев зі своєю дружиною Афродітою (так звав її Гладишев, а за ним стали звати й інші, хоча зроду вона мала ймення Фросина).
11
Того дня Чонкін устиг переробити купу справ. Натягав води, нарубав дров, нагодував дертю кабана Борка і зварив обід для себе й для Нюри. Відтак він звично, як був, у Нюриному фартуху сідав до віконечка і, підперши голову руками, чекав Нюру. А інколи, щоб час швидше збігав, сідав до вікна з вишиванням. Поглянути на солдата, який сидить у жіночому фартуху біля вікна та ще й вишиває, – сміхота, та що вдієш, коли Чонкіну подобалося вишивати? Цікаво йому було, коли з різнокольорових хрестиків складалася подоба півня, чи троянди, чи ще чогось.
Зараз він теж почав вишивати, але робота не йшла, думки про непевність його становища відволікали. Декілька разів він виходив на ґанок побалакати з Гладишевим, але того десь не було,