Тут вона вказала на шинелю, що висіла на гвіздку. Нюра піднесла лампу і відсахнулась: шинеля була вкрита суцільним шаром білих ворушких вошей, наче зіткана була з них. Нюра в житті такого не бачила. Зажмурившись, вона схопила шинелю двома пальцями, винесла, кинула на сніг біля ґанку. Повернулася, знайшла у скрині пару білизни, що зосталася од Чонкіна, дала батькові. Те, що він скинув із себе, також спершу винесла на мороз, а потім до трьох ночі кип’ятила у великому казані. Заснувши усього на крихту, ще затемна розпалила лазню, нажарила її так, що колоди стали потріскувати, виділяти смолу і запахли літом і лісом. А поки топила, настав новий день, знову тихий, сонячний і морозний. Пішла за батьком, притягла його, він ледве пересував ноги.
У лазні стояли дві діжки – одна з гарячою водою, друга з холодною – і поруч розбухле і чорне від років дерев’яне цеберко. Нюра наплескала в цеберко ковшом води, розмішала рукою, повернулась до батька:
– Роздягайтесь, папаня!
Батько роздягся до вонючого, немов онучі, спіднього, подумав, стягнув сорочку і стояв, переминаючись босими ногами.
– У кальсонах, чи що, будете митися? – запитала Нюра. – Скидайте.
– Та ти що, Нюра, невдобно ж!
– Ви що, папаня, чудите, – розсердилась вона. – Ану скидайте!
Мочалкою терла його обережно, боячись протерти наскрізь.
Декілька днів жив він у Нюри, не здатний ні до якого спілкування, лише їв, пив, ходив у нужник і спав. Спав із відкритими очима. Нюра підходила, дивилась, вслухалася, чи дихає. А коли зачав оживати, то сни його стали чим далі, тим неспокійніші. Він уві сні скреготав зубами, стогнав, кричав, зривався, безумно озирався і довго не міг зрозуміти, де він і що з ним. Однак поступово він поправлявся і нарешті набрався достатніх сил для розповіді про те, що з ним трапилося.
13
Пам’ятаєш, Нюра, пішов я у місто. Одружився на розведеній. Любою звали. Працювала секретаршею в нашого начальника, у Лужина Романа Гавриловича. Через неї мав я у нього різні поблажки. Жили добре до самої війни. Дитинку зробили, дочку. Люба по-міському Вікою її назвала. Гарна дівчинка вийшла, смішлива. А тут війна, і частину лічного состава перевели в дєйствуючу армію. А мене зоставили по старості літ, і знову-таки через Любине прохання до Романа Гавриловича. І перевели наглядачем у слідчу тюрму. Робота хороша, тиха, харчування підходяще. Нічого, живу. Раптом викликає мене до себе ну сам начальник, сам Роман Гаврилович Лужин. Приходжу до нього, він з-за столу прямо виходить, ручку подає, по імені-батюшці зове: «Здраствуйте, Олексій Іванович, сідайте, Олексій Іванович, чи не бажаєте чайку, Олексій Іванович, чи коньячку, Олексій Іванович?» І до маленького столика підводить, і на шкіряний диван садовить, і коньячку скляночку, не велику, канєшно, а маленьку, так, чуть більшу за чарку, мені подає. А потім туди-сюди: як живете, як матеріально, якщо нужда, допоможемо, але і нам також дуже чудовіщно треба допомогти. Я, звісно, чому б і ні? Завсігди, кажу, Роман Гаврилович, кажу, готов. До умственного діла не приспособлений, а по фізичній часті, якщо чого принести, віднести, дров наколоти, груби напалити – це