і вони були дуже схожі одне на одного. У цих хлопчика та дівчинки були такі самі, як у матері, безкровні обличчя та відсторонені погляди і… страх. Цей страх передався Соні, й вона здригнулась та відчула неабиякий холод. Кинула погляд на речі затриманої та ласкаво поцікавилась у того, хто її затримував:
– А що в мішку?
Міліціонер пхнув ногою напівпорожній невеличкий мішечок, за який усе ще чіплялись посірілими пальцями дітлахи, та з огидою випалив:
– Тут зерно, а там, – кивнув маленькою головою в бік матері, – пожитки їхні. Куди тікала, дура? – різко запитав.
Соні від цих слів стало моторошно. «Ну, навіщо, – думала, – її обзивати. Зараз не ті часи, не царські, коли людей ображали словом». Вона роззирнулась, шукаючи підтримки в колег, але інші товариші вже спілкувались між собою, обговорювали плани на день, сперечались, тихо бубоніли собі під ніс і ніхто не звертав уваги ні на конвоїра, ні на заарештованих порушників, ні на реакцію Соні.
– Дітей рятувала, – тихо, наче з-під глибокого сну, мовила жіночка, і по її щоках потекли важкі, ніби з силікатного клею зроблені, сльози. Вона не втирала їх, не було в неї сил, аби підняти до обличчя знеможені руки. А сльози не встигали докотитись до підборіддя, аби крапати жінці в пелену, вони вбиралися виснаженою шкірою, висихали, вивітрювались.
Міліціонер зареготав, його регіт підхопили члени агітаційної бригади разом із Сонею. Соня сміялась, аби заглушити свій біль, вона сміялась, аби не чути власного питання: «Навіщо я подивилась їй в обличчя, навіщо я запам’ятала її сльози, навіщо я побачила, що ці діти так схожі між собою?»
– Приїхали! Сільрада! – крикнув Петро Бевз.
Жінки та чоловіки почали через борти кузова зіскакувати на землю. Міліціонера найбільше цікавила корова, яку він відв’язав та повів на задній двір сільради. У кузові, як занімілий пам’ятник, лишились сидіти непорушно лиш Мати та її Діти.
Вони могли знову пуститись навтьоки, адже їхній охоронець пішов. Але не було в них сил. Жінка примружено дивилась на одну з хат, праворуч від сільради, а діти ще більше тулились до матері, так, що, здавалось, хотіли залізти їй всередину, заховатись у материнській утробі від бід цього світу. У їхніх поглядах світилась старість, їхніми душами заволодів страх, вони хотіли додому, але не знали, де тепер їхній дім.
Двоє чоловіків, які щойно вийшли на ґанок сільради, пропустили всередину веселих та говірких газетярів, трохи потеревенили про агітбригаду та її функції, тоді закурили по самокрутці. Спльовуючи крихти пахучого самосаду, який вони ще три дні тому вилучили в одного з куркулів, розгомонілись про проблеми насущні, невідкладні й політичні.
– І нащо їх на станцію волокти? – запитав той, якому було років за п’ятдесят, в того, який ледь доходив до двадцяти та мав сині, мов волошки, очі. – Пустити тут у расход та й ділов.
– Кузьмо Лукичу, ми ж не махновці якісь, у нас все мусить по закону бути. Присудить їм суд Сибір, значить, поїдуть туди, відбувати покарання, а присудить у расход, – молодший