висоти її шістнадцяти років, дурнуваті жарти, куховарити, виконувати дідові забаганки щодо збору меду, робити вигляд, що їй весело, а насправді переводити цінний канікулярний час на такі дурниці. «І чому я, а не хтось інший, – сердилась на своїх батьків, які не змогли відвести від рідної єдиної дочки цей дамоклів меч. – Толик би із цим упорався краще. Все одно бомкається без діла». Але Толика дід не кликав. Малий ще, а може, й тому, що двоюрідний брат, як і інші двоюрідні брати, не цікавився дідовими розповідями. І навіть коли він хотів був щось повідати, розвертались та йшли у своїх справах.
Приїхала онука до села по обіді в суботу. Від зупинки чвалала вбраним у кучеряві бур’яни нічийним занедбаним городом, тоді вийшла на берег, покружляла між дерев. Присідала й милувалась дрібним квіттям у буйній траві. Виходила на запилюжену дорогу й брела, насолоджуючись тишею. Усе не могла відігнати від себе дивне відчуття – їй подобалась ця сільська тиша, цей запах перегною, ця запилюжена дорога.
– Добридень, Лідусю! – кричали колгоспники, які стовбичили за своїми парканами й виглядали череду, а чи просто роздивлялись тих, хто приїхав оце автобусом з району.
– Здрастуйте! – відказувала Ліда й намагалась згадати, як звати того чи іншого сусіда.
– Як там твої? – поцікавилась згорблена бабуся в біленькій крапчастій хустинці. Старенька, побачивши Ліду, вийшла на вигін із хвіртки й, приклавши до очей дашком долоню, напружувала зір, аби впевнитись, що це дійсно дочка Юрка.
– Добре! – кинула голосно Ліда та звернула до покритої блискучою бляхою хати.
Од тієї бляхи відбивалось червоним сонце, що стояло мало не в зеніті, й дідова хата ніби горіла. Лиш диму не було.
Дід сидів на твердому лежаку, припнутому до печі. Нізащо не хотів переходити на чехословацьке з ортопедичним матрацом ліжко, яке кілька років тому сини привезли йому з міста. Хлопці спеціально наймали машину, самі вивантажували, галайкаючи на все подвір’я. Намучились, допоки вперли його крізь низькі, не пристосовані для таких ліжок двері скромної сільської хати.
– Тату, нащо вам той лежак? Переходьте вже на сучасні меблі, – просили вони, але дід волів спати там, де померла його дружина.
– То вже най для онуків буде, – відказував, дивлячись, як те ліжко займає чи не весь простір невеличкої кімнатки.
Коли Ліда заходила до хати, чула навіть знадвору, як дід відчайдушно кашляв. Постояла в сінях, почекала, допоки той клятий кашель стихне. Аж тоді наважилась увійти.
Склавши на колінах великі натруджені руки, старий важко дихав, звісивши голову на груди. Лідочка з наповненим поліетиленовим пакетом, на якому було зображено групу «Боні М» і який вважався модним атрибутом будь-якої сучасної дівчини, перелякано стовбичила біля столу, накритого картатою цератою. Терен мав щось сказати онуці, але йому не давала це зробити триклята ядуха. Він віддихувався після чергового нападу й махав рукою, мовляв, зараз минеться. Онука мовчки чекала, коли можна буде