на груди. Дуже негарні – «прощавай, молодість!». Їх треба було продати.
Я накупила блискіток (тільки зараз дізналася, що вони називаються «паєтки») і всю ніч пришивала блискітки на край фальбанки. А вранці поїхала на «Текстильник» – так називався найдальший район у Донецьку, де мешкала моя колишня колега по заводській радіогазеті. Тепер вона торгувала на ринку зеленою цибулею, адже був травень і… кінець голодних 80-х. Цибулю вона перекуповувала в якогось цигана.
Ринок був стихійним, тому футболки, труси й зубна паста лежали поруч із огірками та жувальними гумками. Ніякої системи! Я з кофтинками прилаштувалася поруч.
– За скільки ти хочеш це продати? – запитала Тетяна (її звали Тетяною).
Відверто кажучи, мені легше було провалитися крізь землю, ніж пропонувати свої блузочки розпашілим тітонькам.
– Ну, не знаю… – промимрила я. – Мільйонів за п’ятнадцять… (саме так, це були «мільйони»!) – і сховалася за ящики з цибулею.
– Дурна! – знизала плечима Тетяна. – Хто ж купить, якщо ти будеш отак сидіти? Вчися, доки я жива!
І вона голосно закричала: «Блузки від Кардена! Ручна робота!»
Я тицьнулася лобом у ящик з цибулею і майже знепритомніла. Дивно, але до нас почали підходити жіночки.
– Від Кардена? Скільки? – запитала одна у Тетяни.
Але та витягнула мене з-за ящика і сказала:
– Ось хазяйка, у неї й питайте.
– П’ятнадцять… – пробурмотіла я.
Жінка почала ритися в гаманці. У мене очі полізли на лоба. Жінка дістала гроші й кинула кофтинку до кошика. Варто було б загорнути її хоч у газету, подумала я. А ще подумала, що це дуже, ну просто дуже негарна блузка. На інші дві покупців так і не знайшлося.
– Це смішно? – запитала я в Оксанки й побачила, що їй зовсім не смішно. Про «мільйони» вона через свій юний вік чула вперше.
Але найсмішнішим виявилося те, що, повертаючись додому, на зароблені гроші я купила собі в сусідньому кіоску на тролейбусній зупинці… майже таку саму блузку. Такий тоді був «шопінг»…
Сон про зламаний ліфт у невідомому будинку
…ось уже кілька років мені сниться один сон: я підіймаюсь ліфтом у напівзруйнованому старовинному будинку.
І сам ліфт дуже старий, його підлога – мов решето.
Він рипить і ось-ось має розвалитися – просто розпастися під ногами! Крізь діри в стелі та підлозі я бачу напівзотлілі канати й іржаві коліщатка – увесь цей доісторичний, хисткий механізм. Ліфт підіймає мене кудись угору, але я точно знаю: один мій рух – і я зірвуся вниз разом із цією допотопною труною. Я бачу, як пропливають повз мене сходові майданчики – захаращені й порожні, усі двері зачинено. Освітлення – теракотове, як на старих чи стилізованих під старовину плівках. Я боюся дихати, я думаю про порожнечу піді мною, про підвал, куди зірветься ліфт, про пацюків, котрі розчавляться під ним, про павутиння, темряву і хвилі задушливого пилу, під якими я загину.
Я могла б зазирнути до книги із назвою «Сонник» – колись мені таку подарували.