відповів Анч, – решту цими днями. Я вже казав Людмилі Андріївні, що хочу зробити для вас спеціальний фотоальбом, присвячений Лебединому острову.
– Давайте ваші фото і сідайте, – запросив професор Анча. – Я сьогодні відпочиваю. Ранком закінчив статтю, в якій виклав свій погляд на проблему добування гелію в цій місцевості. Теоретично-технічна проблема торіогелію розв'язана.
Анч поклав на стіл перед професором кілька фотографій. Поки професор уважно розглядав роботи фотографа, останній швидко оглянув кімнату і стіл. Він помітив, що вікна відчиняються досить легко, що двері без защіпки зсередини, простий дерев'яний стіл з однією шухлядою служив за письмовий. На столі лежали стосиками книги та папери. В розкритій теці побачив рукопис – професор, видно, щойно закінчив його переглядати й виправляти. Праворуч на купці газет лежав грубий новий портфель з розстебнутими ремінцями й ключиком у замку.
Професор Ананьєв проглянув фотографії, відклав їх і згорнув теку.
– Признатися, я не сподівався, що фотографії вийдуть так вдало, – сказав він Анчу. – Техніка їх виготовлення бездоганна, вони свідчать про художній смак.
– Ви говорите мені компліменти. – Анч трохи нахилив голову.
– Ні, ні, – заперечував Ананьєв, розкриваючи портфель і засовуючи туди теку. На жаль, він не бачив хижого виразу очей свого відвідувача, що стежив за кожним його рухом.
– Розказуйте, як ви тут влаштувалися, розказуйте про свої успіхи, – з надзвичайною люб'язністю звертався професор до Анча. – Чаю хочете?
– Ні, дякую. Пити не хочеться. А от коли дозволите закурити цигарку…
– Прошу, прошу…
Анч витяг портсигар, взяв з половинки, де лежали три цигарки, крайню, уважно подивився на неї, чи немає на мундштуку позначки олівцем, і закрив портсигар. Але в ту ж мить ніби надумався, знову відкрив портсигар і простяг професорові.
– Вибачте за неуважність… Може, закурите?
Професор завагався.
– Ох, спокуса… – сказав професор і – капітулював. Він узяв-таки з портсигара цигарку.
Анч сховав портсигар, витяг коробку з сірниками, черкнув і запропонував професорові вогонь.
Але той устав, пройшовся по кімнаті, а поки повернувся – сірник догорів. Анч черкнув другий сірник. І знову Ананьєв не закурив цигарки. Він ходив по кімнаті й розповідав Анчу якусь університетську історію. Фотограф прикурив сам, викинув зотлілий сірник, а потім спокійно запалив третього, тримаючи його у витягнутій руці. Цього разу професор забрав у нього сірник, розворушив край цигарки і закурив, одразу глибоко затягуючись.
Коли б у кімнаті був сторонній спостерігач, він помітив би, що фотограф наче заспокоївся. На обличчі зник вираз якогось глибокого, хоча ледве помітного хвилювання, натомість в очах з'явилась зацікавленість, а у виразі всієї постаті – чекання. Він глянув на годинник. Професор Ананьєв продовжував ходити по кімнаті і говорив далі. Іноді він зупинявся, набирав багато диму і майстерно випускав його великими сіро-синіми пухнастими кільцями. Він скурив цигарку,