нього. Самому на по-ранковому жовтому піску, що обрамляв блакитне море і цим же морем обрамлений.
Стукало.
2
На піску, що поступово втрачав жовтизну, на пшениці, що повільно зминається, на воді, що чомусь – чомусь? – чорніє, казна-звідки проявлялися сліди. Вони з’являлися в такт ритмічному стукотінню: стук – слід, стук – слід, і знову стук – і знову слід.
Слід, схожий на штемпель, з яким лист ніколи нікуди не піде, скільки б його не чекали там, за полем, за піском, за морем і небом.
– Ну от, а ти, судячи з усього, думав, що на воді сліди не залишаються? Бачиш, які чіткі? Це тому, що вода почорніла. На блакитній або бірюзовій – хіба вони б залишилися, ці сліди, що не припиняють ритмічно стукати?
Як багато чужих кумирів. Сліди належать явно не їм, але одні, я думаю, неможливі без інших. Стук відповідає чужим кумирам, в них є щось спільне, адже кумир на те й кумир, щоб залишити слід. Його створюють саме з цією метою, хоч і сказано – не сотвори.
– Ти виправдуєш свої кумири і заперечуєш чужі?
Хотілося відповісти не замислюючись, але слів не вистачало: напевно, їм заважав підбирається все ближче стук.
Він махнув рукою кудись у бік заходу сонця:
– Не звертай увагу, розвійся. У мене є вірний засіб: чергове оповідання.
Я пустив по воді плоский камінчик, і він потонув, коли наткнувся на твердий слід, не знайшовши місця, де б слідів не було.
– У мене теж, – зізнався я.
Це легко – якщо зізнатися хочеш, а не змушений.
3
Про оповідання не можна з певністю сказати, про що воно. Інакше це не оповідання. Не краще й не гірше – просто не оповідання, як би воно не намагалося ним прикинутися. Лише замкова щілина, до якої підходить будь-який ключ.
– Замкова щілина або непроханий слід, що залишається в такт монотонному стукоту.
Він пригостив мене сигаретою, але я давно кинув. Він струсив попіл у блакитну воду: вода під мостом звучала і мчала до нашого з ним моря невтомним вальсом.
– Думаєш, і моєму? – затягнувся він.
Добре, коли запитують, як запитує він – щоб отримати відповідь, а не щоб видати за відповідь власне запитання.
– Моє море – це те, про яке хочеться мріяти. І те, в яке впадає річка з оповідання. І те, в якому немає чужого йому стуку, тому що до свого моря можна прийти тільки дуже тихо, стукіт і море несумісні. Те, що любиш, зі стуком несумісне.
А стукіт не припинявся.
Так не можуть стукати жіночі туфлі:
– Твоя героїня йшла безшумно, хіба що сніг натруджено й непривітно скрипів у неї під ногами. Але скрип і стукіт – зовсім не одне й те ж. А поруч зі слідами її черевичків, і замість них, і на них – налипнули гуркітливі сліди босих ступнів, що прийшли з цього боку моста і йшли на той. Вони йшли й залишалися на воді, що тече під мостом і з блакитної стає брудно-безбарвною. А вони все стукають та стукають.
– Я напишу так, – сказав він, і вода забрала недопалок з-під мосту кудись до нашого з ним моря:
«Ось іду по обледенілому