А то навіть кемпінг у Ліхтенштайні особливо дороговалютний – через близькість до Швейцарії, вочевидь, – цілих двадцять євро замість стандартних десяти за машину й намет. Ну але коли ще я поживу серед красивих Альп? (Рівно через рік, сказали б Альпи, якби я могла чути їх передбачення майбутнього, але вони загадково промовчали.) До того ж на готелі особливо тратитися не хотілося – попереду могла чекати купа непередбачуваних витрат. Гроші чоловікові я чесно берегла, чемна дівчинка, пильніше за свої власні. Знати б, що колись він назве мою заощадливість тупою жадністю, то тринькала б усе наліво і направо.
1. Перша порада дівочкам від цинічної тьотьки: не економте на собі. Ну правда. Їжте й пийте те, чого душа просить, не робіть із себе жертву-біданочку. Хочеться вам у номер з джакузі – вперед, хай старається ваш коханий, бо ніколи не знаєш, коли всьому прийде кінець: і казочці, й поїздці, і стосункам, і життю.
Не зовсім оптимістично, певно, зате правдиво. Десь писалося ж у блондиночних журналах про те, що чим більше на тебе чоловік витрачає, тим більше по факту любить. Як інвестицію типу. А я, ідіотка, в це не вірила. В результаті отримала парадоксальне звинувачення в тому, що тринькала його гроші. Ну, всяке буває. Головне – лишитися чесною з самою собою. Наміри мої були чистими, почуття щирими, а ночування в наметі бажаним. Я взагалі рідко коли йду на компроміси з совістю.
Моєю вагітною фішкою було максимум руху. Кора в моєму животі підіймалася й до верхівки льодовика по стежечці, і гуляла альпійськими луками, і дерлася по скелях за два тижні до свого народження у Ліхтенштайні. Князівство це, звичайно, іграшкове. А от ціни на звичайні речі (капучіно по 5 євро) здалися трохи гротескними. Я вже й не пам’ятаю, чи був у Ліхтенштайні якийсь великий супермаркет – за їжею ми їздили через Швейцарію до Австрії, там було все більш-менш по-людськи. І спершу Машину-Білочку ще спиняли на всіх тих кордонах, а після енного разу перетину («Ой, ми каву не купили, треба вертатися!») вже махнули рукою і пускали просто так. До Ліхтенштайна, як і до Швейцарії, до речі, пускають із простою шенгенською візою, якщо ми, українці, не видаємося прикордоннику підозрілими.
Лікарня сподобалася мені: з вікон видно Альпи й князівський палац, на стінах – фотки зморщених новонароджених дітей як засіб психологічного захисту матері при першому погляді на свого нащадка: «Фух, моє не таке вже й страшне!»
І все було би добре – і пейзаж, і персонал, що частково говорив французькою, і супермаркет в Австрії, і навіть те, що тут надто цивілізовані гори з їх акуратно огородженими стежинками й ідеально чистими коровами – але ніде не було житла. Бомжацька карма нас догнала. Ми вже дві чи три ночі жили у кемпінгу, і моє біляве волосся почало відстоювати свої законні права: хочу в готель чи до апартаментів. І як на зло, тут сезон – всі готелі й шале зайняті. Куди ми тільки не дзвонили! А нам же треба мінімум на півтора місяці – два тижні до пологів і бодай місяць після. Найближчий доступний готель був по сто з лишнім євро в тому