сексуальним апетитом. Єва не може змиритися з тим, що в мене нікого немає. Вона заповзялася влаштувати моє особисте життя. І кожна наша зустріч розпочинається з одної і тої самої теми.
– Цей ваш тореадор досі так нічого й не пропонував тобі? – Єва відкриває коробку з чорносливом і спідлоба поглядає на мене. – Ну, ти ж знаєш, що я маю на увазі.
– З якого дива? – стенаю плечима.
– З того, що він до тебе явно небайдужий. Повір мені, в мене ж досвід. Ці постійні звертання, прохання, дзвінки… Якби ти привітненько усміхнулася, натякнула, підморгнула…
– Хто небайдужий до мене? Вікторіо?! – мене розбирає сміх. – Та ми ж як лід і полум’я!
– Ну то й що? Теж мені – лід і полум’я! Протилежності притягуються! Це закон фізики, давно й усім відомий! – з виглядом досвідченої професійної свахи переконує Єва.
– Це навіть не обговорюється! – заперечую.
– Віктор не обговорюється, Гена перед тим не обговорювався, Ігор також не обговорювався… Нормальні чоловіки в тебе закохуються. Нормальні! Розумні, інтелігентні, при добрих посадах, з пристойними зарплатами. А ти… Ех, Енно, Енно! І чому це я, твоя найближча подруга, не можу цього обговорювати? Тобі ж уже майже тридцять… Ну добре, добре, це тільки між нами… Але ж я переживаю – не зогледишся, як роки промчать, а кавалєри всі переженяться. А може… Слухай! А може, в тебе нетрадиційна орієнтація? Чом би й ні? Я недавно читала в одному журналі історію про те, як жінка в жінку закохалася, навіть ревнувала її так, що тарілками шпурлялася.
– Припини, Єво! – мені вже не смішно.
– Пробач, Енночко! Пробач! Просто ніяк не можу допетрати своєю фарбованою головою, чому така розумна, така граційна, така гарна й романтична… Ну-ну, не кривися і не відмахуйся! Ти ж романтична? Словом, як така жінка може бути настільки байдужою до чоловіків? Невже тобі не хочеться… Ну, скажімо, втратити на якийсь час голову, забути про все в чоловічих обіймах? Я б так не витримала. Краще сто разів помилитися, ніж отак… Ти в дитинстві теж була такою Сніговою королевою? І жодного-жодного разу не закохувалася? В жодного-жодного однокласника чи старшокласника? Ой вибач, Енн! Прости мене дурну! Я ж забула…
– Пусте! – Збираю посуд, вмикаю колонку, відкручую кран.
Колонка гуде, вода дзюрчить, посуд подзенькує, Єва не витримує мовчанки.
– А я, скільки себе пам’ятаю, завжди закохана була. Завжди! Ще до школи не ходила, а вже сусідському Стьопці очима бісики пускала. Він, шмаркатий, так і не оцінив моєї любові, і я скоро переключилася на Юрка, а потім ще на когось. Але то так, несерйозно. По-серйозному я закохалася у школі. А вгадай у кого?
– Ну в кого ж закохуються школярки? Мабуть, у принца?
– Бери вище! – весело підстрибує на стільці Єва.
– Ну хто ж там у нас вище від принца?…
– Король! – сміється Єва.
– Невже король Саудівської Аравії? – усміхаюся.
– Та я тоді про якусь там Аравію ще й не чула. Він українець, Енночко! Але справді Король – прізвище