зачекала, доки вітер висушить черговий шедевр, і одразу ж уклала його до папки з кількома десятками інших робіт.
Мурко знав там кожну, бо часто спостерігав, як Леся ховалася в найвіддаленішому куточку саду, діставала нехитрий скарб з пакунка, що його ретельно ховала під видертою дошкою підлоги, розкладала, задумливо торкалася чистого аркуша й одразу ж мінилася на обличчі. Кіт дуже любив оті хвилини одухотворення. Це було так гарно, що навіть рудому вуханеві хотілося розкинути лапи й спробувати злетіти подібно до птаха. Щоправда, це бажання виникало лише на мить, тоді як увесь інший час він упевнено пересувався по землі, а іноді навіть полював на птахів, от тільки крилаті давалися в лапи так рідко, що краще й певніше для котячого здоров’я було поласувати, наприклад, молоком.
До речі, Мурко кілька разів проґавив обід, милуючись тим, як Леся малює. От і цього разу. Лелечко! Таж Сірко, мабуть, геть чисто молоко виїсть і миску оближе, доки він тут. Котисько щодуху стрибнув у трав’яну гущавину й зник. Вітер пішов був слідом, але одразу ж повернувся назад до дівчатка, присів і немов усміхнувся.
– Провів друга, еге? – спитала мала.
Той кивнув і вдоволено ліг поруч. Леся розкинула руки, задерла голову до неба й довго спостерігала за тим, як воно рухається. Вдивлялася в хмари й уявляла собі, як то воно – бігти над землею вервечкою білої пари.
– Гарно, правда?
Вітер не перечив. Хто-хто, а він знав, яка то краса! Зелені оченята кліпнули замріяно й відбили в собі зачарований лет.
– Колись я зможу це намалювати. Правда. Я навчуся. Ти ж бачиш, як у мене виходить?
Кошлата грива торкнулася рученят, і дівча всміхнулося:
– Лоскотно.
Діти живуть у світі, зовсім не схожому на світ дорослих. І навіть коли ми напевне знаємо, що реальність єдина, для дитини й дорослого вона неодмінно різнитиметься. Леся мало цікавилася тим, що відбувається у світі дорослих. Як усі діти. Вона помічала лише ті речі, які стосувалися її дитячого життя безпосередньо, проте навіть шестирічна дівчинка розуміла: щось геть незбагненне коїться з часом. Він не просто лічить хвилини, статечно й розмірено, як мав би це робити, а біжить. Авжеж, біжить, вирує, а ще затягає дорослих у цілком новий простір, де жоден із них не почувається впевнено. То був час Тривоги. Мабуть, так нарекла свої відчуття вдумлива дівчинка. А якби треба було його намалювати, то малюнок вийшов би подібний до решти. Адже вона чомусь завжди малює рух і напівтіні. Хоч ні, світ дорослих тепер схожий на чорні тіні… з украпленням крові.
– Лесю, дивись, як небо насупилося. Не можна тобі з нами. Усю ніч дощ періщив і ось-ось розходиться. Посидь із бабою Устиною, згода? А ми корівок відпасемо й повернемося.
Дівчинка слухала бабині умовляння й з острахом позирала на будинок тітки Дусі. Це ж треба, така щира й добра тіточка мешкає під одним дахом із бабою Устиною. Ух! Аж кров захолола на саму згадку. Леся не раз чула від односельців, що баба Устина відає щось. Які то були знання, дівча лише підозрювало, проте не раз бачило, як до сусідського