для того, щоб шмигляти на ньому над полями, крутячи різноманітні фігури вищого пілотажу, і катати місцевих дівчат, беручи за це оплату натурою, тобто самогоном. І-153 перестав літати у 1993-му, за два роки до народження Степана Ревуна, але не через технічні негаразди і навіть не через економічну кризу, яку Україна отримала у спадок від Радянського Союзу. Проблема була в тому, що після оголошення курсу на перебудову Зиновій Гордійович Ревун страшно запив. Наприкінці посівної 1992-го йому насилу вдавалося відривати «Чайку» від землі (трусилися й одночасно німіли руки, темніло в очах), а весною 1993-го Зиновій без сторонньої допомоги не міг залізти у кабіну. Під час особливо тяжких запоїв Зиновій ліз на дах сараю й уявляв себе на місці доблесного батька, Гордія Архиповича, який, ледве втримуючи підбитий І-16 у повітрі, нещадно мочить клятих німців, – Зиновій кидався по пішоходах неспілими грушами й абрикосами. Останній «політ» Зиновія стався в серпні 1998-го, коли син «легендарного Ревуна», налигавшись, поліз на сарай і в двох місцях розтрощив шифер, ледь не провалившись досередини. Марта Іванівна, дружина Зиновія, покликала сусідів і попросила стягти чоловіка, поки він не потовк на хрін усю покрівлю. Зиновій не впізнав сусідів, які вилізли на дах, справедливо розсудив, що його оточують німці, і, волаючи «Враг нє прайдьот! 524-й істрєбітєльний, самольоти к бою! УРА-А-А!!», кинувся сторчголов з сараю. Приземлився за сім метрів від стіни з північного боку, посеред грядки з полуницями. В результаті – струс мозку і важкий перелом стегна, що майже повністю паралізував ліву ногу.
Стьопа тихо сопів, то стикаючи, то розтискаючи кулаки, свердлячи поглядом широку спину Ярила Ігнатовича. Хіба він винен, що через поламану і через те неслухняну ногу батько не навчив його літати?
– Я полечу, – процідив хлопець крізь міцно стиснуті зуби. На очах мимоволі проступали сльози, через що Стьопа Ревун злився ще більше. Не вистачало ще заплакати! – Я – Ревун, і я полечу! От побачите…
Ніхто з сільських трутнів його більше не слухав.
Мар’янчик тупився в далечінь, міркуючи про те, як підтримати Стьопу, чим допомогти другові, і задумливо чухав пальцями вкритий короткою шерстю живіт Пуззі. Пуззі задоволено сопів.
2
Наступного дня, 21 серпня, погода різко зіпсувалася. Зранку небо затягло непрозорою димкою, згодом насунули важчі, набухлі від вологи хмари, з яких після обіду зацідив дрібний дощ. Стьопа і Мар’янчик сховались від непогоди у невеликій комірчині на другому поверсі будинку Ревунів, куди вони забиралися завжди, коли непогода не дозволяла піти на ставок чи деінде. Стьопа, закинувши ноги на стіл, тонув у плетеному кріслі, тупився пожухлими очима крізь заляпане краплями вікно і сердито розминав зубами сірник, а Мар’янчик, щурячись, щось видивлявся у ввімкненому ноутбуці. Під плетеним кріслом, химерно виставивши догори абсолютно негнучку задню лапу (чимось схожу на встромлений у задницю собаки гарпун), похропував Пуззі.
– Я лузер, – останні кілька годин Стьопа