міг.
Василь стояв перед гарцюючим жеребцем. Стояв і не знав, що далі робити. Бачив, як той наставив свої копита і вже був ладен кинутися на нього, та останньої миті, майже перед стрибком, Василь стрімко всім тілом подався вбік, кінь промазав і за інерцією пішов уперед, падаючи на коліна. Тоді Василь, не роздумуючи, заскочив на коня. Жеребець зірвався на рівні ноги та помчав. А Василь і не старався його притримати. Жеребець перестрибнув через багаття, зачепивши копитом найвищу палаючу гілку. Почувся чийсь зойк, вогонь, схоже, когось зачепив.
Василю потім переповідали, що все відбулося буквально за мить, хоч йому то все видавалося вічністю. Десь з півночі збуджений кінь носив Василя полями та лісами. А чоловік і не робив спроб зупинити чи якось прикоськати тварину. Бо чи можна зупинити божевільного? Звісно, можна, але якою ціною? І коли сонце першим промінчиком благословило ранкову землю, кінь зупинився. Василь майже фізично відчув усю неміч та біль тварини: не лишень жар від тіла, відчував, як тремтить змучена баским рухом плоть коня, згасає кров. У тілі жеребці не залишилося сили. Василь знав, що трапиться наступної миті. Він приготувався. Кінь здійнявся дибки, востаннє натужно заіржав та повалився замертво на правий бік. Василь устиг вистрибнути неушкодженим із сідла.
Пізніше з’ясується, що жеребця три дні тому на водопої вкусила лисиця. Рану замазали глиною і не дуже на неї зважали, бо, на диво, ані почервоніння-загноїння, ані якихось явних симптомів не спостерегли. А гарячковість та норовистість коня списували на молодість… І маєш тепер… Чоловік молодої циганки був мертвий. Понівечене, пошматоване тіло молодого чоловіка оплакували найпрекрасніші у світі очі. Подружжя не мало дітей: Бог не дав, тож оплакувати тіло молодого цигана допомагав увесь табір.
Василя цигани вважали тепер не просто чоловіком, який зумів приборкати скаженого жеребця…
За циганським повір’ями, душа роми, який помер насильницькою смертю, не може просто так відійти. Якщо чоловік утопився, то його душа вважається замкненою в проклятій водоймі, котра його втопила. У жодному разі не дозволялося брати з неї воду, навіть для коней, бо можна зачепити душу покійного. Якщо це зробити, то табір переслідуватимуть нещастя. Тому цигани старалися якнайшвидше покинути се лихе для них місце. Якщо ж людина загинула з вини якогось звіра, то вважалося, що саме у винуватця смерті вселялася душа покійника і поки не впаде замертво хижак-вбивця, душа вважатиметься полоненою, замкненою, стражденною. А така стражденна душа зазвичай накликає на рід прокляття та біди. І не сховатися від них, не втекти. Слід було якнайшвидше знищити винуватця-вбивцю, щоб звільнити невинну душу, а отже, і весь циганський рід. А герой-українець Василь «убив» того, хто полонив душу цигана, і тепер сприймався рятівником циганського роду. Тому міг просити в циган будь-що і йому не могли відмовити.
І Василь попросив! Не мало і не багато – взяти собі за дружину молоду вдову…
Що тут зчинилося!
Ватажок