Лише так, мовляв, зітреться одвічна суперечність між містом і селом, яка згубно впливає на формування сучасного суспільства.
На той час російських народників уже витіснили соціалісти-революціонери. Точніше кажучи, гору взяло їхнє лівацьке крило.
Оцих Артем недолюблював.
Через популярну в їхньому середовищі ідею тотального праведного терору як єдиного дійового засобу боротьби з реакційним царським режимом. Натомість тяжів до так званих інтернаціоналістів: саме вони – есерівське крило – стояли на позиціях тісного зближення міської інтелігенції з народом.
Говорити про політику, особливо на початку і в перший рік війни,[5] було даниною моді, демонстрацією небайдужості й водночас стурбованості долею країни.
Не входячи до жодної з політичних партій, Шеремет усе ж таки підтримував заборонених поступовців,[6] дарма що вони були не дуже популярні серед громади. Що далі, то частіше Артем із тестем сперечалися через політичні вподобання. У такі моменти Лідія воліла заткнути вуха або й зовсім вийти з кімнати.
Романовський виступав за війну до переможного кінця. І вважав: хоч хто в ній переможе, українці однаково виграють, бо лише так може послабитися тиск на них відразу двох імперій, до яких вони належали. У дискусійному запалі називав зятя гнилим лібералом, і потім вони, не дійшовши згоди, якийсь час традиційно сердилися один на одного. Щоб потім традиційно замиритися. Домовитися: ділити українцям нема чого. І так до іншого разу. Коли якась подія – чи то в країні, чи то в самому Києві, чи то на фронті – знову дасть привід схрестити шпаги.
Відтоді, як на початку сімнадцятого року новостворена Центральна Рада зайшла в незрозумілу гру й домовленості з петроградським Тимчасовим урядом,[7] Шеремет на певний час охолов до її діяльності. Та й узагалі до політики. На диво, тесть був з ним солідарний, і так тривало, аж поки Центральна Рада категорично заявила, що не сприймає більшовицького перевороту, і проголосила себе єдиним керівним органом нової незалежної Української держави.
Тоді Артем уголос читав газети дружині. Разом вони плескали в долоні цим сміливим крокам. Романовський і тут поводився стримано, навіть скептично. Називав зятя з донькою молодими та зеленими й прорікав усілякі негаразди. Його нищівна критика геть розпушувала діяльність української влади. Звісно, самим керівникам на думку якогось там громадянина було начхати. Вони хоч би один одного слухали. Саме тому тесть, уперто не зважаючи на слізні вмовляння Ліди й зятя, лишився в Києві, коли уряд відступав. Точніше кажучи, панічно тікав із міста під більшовицьким натиском.
Тож не маючи вже більше року практики в земстві, Шеремет запропонував свої послуги владі.
Узимку, коли більшовики знову почали тиснути, Артема мобілізували. Разом із регулярними частинами Північної групи військ[8] він відступив на захід. Неподалік Житомира поранили – не тяжко, але все одно не міг із військом іти далі. Відлежавшись у знайомих і залишивши собі з військової форми саму