як-от: пика горили чи довбаний пуп землі, Мамонт лише йобкає і довбе. Часом із самого ранку вже чую те його йобкання і звук льодоруба взагалі. Хоча «взагалі» – то у мене слово-паразит, я це знаю, і всі інші також знають.
Але наш Гляціал – майже як живе створіння, тільки дуже холодне. За десять метрів від нього на градус холодніше, а впритул – на цілих два. Він наче підступний і хитрий ворог. Коли ми його з Мамонтом починаємо довбати, той відросток, що найближче до теплиці, то часом мусимо заглиблюватися до півметра у землю… «Лупайте сю скалу!» – учив дідусь Франко, й ми так і робимо. Бо теплицю Міха нам ніколи не пробачить, це найдорожче, що у нього є, окрім Іри, звичайно. Хоч Іру він не так цінує, як теплицю.
Верхню частину Гляціала найчастіше зрізуємо бензопилкою, часом, якщо є настрій, Мамонт ще й запалює паяльну лампу і витоплює у ньому печеру на свій зріст, а потім ще й посипає дно і стіни тієї печери кам’яною сіллю. Проте цього все одно ненадовго вистачає, бензину на дурниці шкода… Тепер, пізньої весни, якщо це можна назвати весною, коли температура вдень тримається близько нуля, а часом заповзає і на плюс, боротися із Гляціалом стало трохи легше. Хоча приморозки у ясні ночі бувають ще й у червні.
Часом Петруня направляє на нього струмінь, я також направляю. Дивлюся, чи не стовбичить у вікні Нонка, і дзюрю з насолодою. Та тепла сеча, стікаючи, лише розтоплює сніг навколо, підфарбовує його жовтим, а самій брилі тільки ледь полірує підніжжя. А минулого тижня Петруня випалив своєю лампою, що такими до Льодовика по селах свиней смалили, у нашого Гляціала очиська, носа, надбрів’я, масивні характерні скули. Вийшло щось і справді схоже на велетенську горилу.
– Наш Мамонт проти горили, час пішов!
– Це твій портрет, – кидає він у відповідь.
– Три, два, один… Старт!
– Ага, хенде хох! – огризається він, коли я так кажу.
Починає йобкати і перестає довбати. Кидає льодоруба і йде пити чай зі смаком смородини. Той чай для нього як ковток раю, того, в якому ми жили до Льодовика.
– Не плети дурниць! Ми ще побачимо, хто кого, – спересердя кидає Петруня, перед тим як зникнути у своїй комірчині.
Його комірчина – це прибудова до теплиці, ближче до воріт, там він зберігає свій садовий інвентар; а Міха підозрює, що це ще й підслуховуючий центр. Міха всіх підозрює. За комірчиною впритул ще одна прибудова, де у нас термонасоси й водяні баки, що регулюють вологість повітря, ґрунту, вентиляцію й таке інше, – усе, що важливе для тепличних рослин.
А ще далі у нас аж два вітряки. Тепер майже у кожному дворі своя вітряна електростанція, спеціальна урядова програма з метою додаткового виробництва електроенергії. Хоча, на мою думку, більше уваги треба приділяти скороченню споживання. Втім, мої думки з цього приводу нікого не цікавлять. І коли Мамонт йобкає і йде, я знову залишаюся з ними наодинці. З ними, а ще із Гляціалом, льодорубами, теплицею і двома вітряками, котрі енергію вітру перетворюють на електричну. Вони виробляють її більше, ніж ми споживаємо,