почувши таке знамення.
– Якщо, мій друже, ви гадаєте, що ці звуки породжені надприродними причинами, то нам не варто хвилюватися, – сказала мужня дівчина. – Чи впевнені ви в тому, що наші вороги не придумали якого-небудь нового хитрого способу полегшити собі перемогу?
– Леді! – урочисто вимовив мисливець, – Ось уже тридцять років я прислуховуюся до всіх лісових звуків, бо моє життя часто залежало від чутливості мого вуха. Мене не обдурять ані виття пантери, ні свист пересмішника, ні крики проклятих мингів. Я чув, як ліс стогнав, подібно до враженої горем людини, я часто вслуховувався в жалісне завивання вітру, гуркіт грому, але в мене ніколи не виникало сумнівів стосовно природи цих звуків. А почутий нами звук ні я, ні могікани не змогли розгадати, а тому ми гадаємо, що він посланий для нашого добра.
– Це все дуже дивно, – зауважив Гейворд, – і потребує роз’яснення. Я йду з вами, друже.
Місяць зійшов, і його світло відбивалося на тремтливій поверхні води. Скеля, в якій вони знайшли сховок, була оповита глибоким мороком. Окрім шуму водоспаду й поодиноких поривів вітру, все навколо було спокійним і тихим.
Даремно наші друзі спрямовували свої допитливі погляди на протилежний берег, воліючи розгледіти там бодай найменшу ознаку життя, яка могла б пояснити їм причину незрозумілих звуків.
– Серед спокою й тиші чарівливої ночі я нічого не можу побачити, – сказав нарешті Гейворд. – Як багато в ній привабливості! – звернувся він до Кори, яка разом із сестрою пішла за чоловіками.
– Слухайте! – прошепотіла Аліса.
Знову почувся той самий звук. Судячи з усього, він лунав із берега річки.
– Хто може пояснити цей крик? – мовив Соколине Око. – Щодо мене, то я вважаю, що це щось надприродне.
– Ну от, тепер я здогадався! – раптом сказав Гейворд. – Мені добре знайомий цей звук, бо я часто чув його на бойовищах за найрізноманітніших обставин, у яких проминає життя солдата. Це крик коня, який спричинено або сильним болем, або жахом. Мій бойовий кінь або став здобиччю диких звірів, або бачить небезпеку й не може уникнути її. У печері цей звук міг увести мене в оману, але тут, надворі, я відразу впізнав його.
Соколине Око і його товариші із зацікавленням вислухали це пояснення.
– Я не можу не довіряти вашим словам, оскільки обмаль знаю про коней, хоча й народився в тому місці, де їх було дуже багато. Напевне, вовки напали на коней, і ті кличуть на поміч. Ункасе, сідай у пірогу й жбурни головешкою у вовків, а то завтра ми можемо залишитися без коней, які нам надзвичайно потрібні.
Не встиг молодий індіанець спуститися до човна, як на березі почулося протяжне виття, яке відразу ж загубилося в лісі, неначе вовча зграя залишила свою здобич, чогось ізлякавшись. Ункас зі швидкістю блискавки повернувся на скелю, і троє друзів стали жваво радитися.
– Ми були схожі на мандрівників, над якими небо взялося мороком і які цілими днями не бачили сонця, – вимовив Соколине Око. – Тепер ми знову починаємо бачити шлях, який, дякувати Богу, звільнено від перепон.