із нею швидкі й складні для стороннього розуміння маніпуляції, жмакаючи й роздивляючись на світло, при цьому тростини не випускав. Нарешті склав удвоє, покрутив, ніби тримав незначний папірець, не втримався – знову підморгнув.
– Для когось сума незначна. А для когось – цілий капітал. То вже як пан себе оцінює, – пояснив багатозначно. – Можу запропонувати вам обмін за курсом, який я знаю станом на позавчора. За один царський рубль просили дві корони та тридцять крейцерів. Зараз він може бути меншим, може бути більшим…
– Я не дріб’язковий, – перервав його Клим, хоч прозвучало це й не зовсім увічливо. – До того ж поспішаю. Іншим разом із задоволенням поговоримо про фінансові справи. Правда, я на таких матеріях мало знаюся, але якщо треба для приємного знайомства…
– Для приємного знайомства базікайте собі з кобітами на Ринку,[24] – міняйло теж вирішив відкинути зайві церемонії. – У нас ділова оборудка. Тож двісті тридцять корон. Маєте.
Юзьо занурив купюру в кишеню піджака. З іншої, підхопивши тростину під руку, витяг пухкеньке портмоне, щільно натоптане купюрами різного достоїнства. З одного боку – стосик австрійських корон, з другого – окремо перекладені банкноти іншого походження. Відрахувавши Кошовому дві сотенні банкноти, він сказав:
– Тримайте оце. Зараз пошукаю решту.
Кошовий мотнув головою.
– Щось не так?
– Усе так, пане Юзьо. Мені все дрібнішими, коли ваша ласка.
Знизавши плечима, міняйло акуратно склав крупніші гроші на місце. Послинив пучки пальців, витягнув менші. Сказав, скільки то буде, і Клим старанно перерахував, так само змочивши пальці слиною. Кивнув – усе вірно, поклав гроші в гаманець, не стримався – переможно ляснув ним по розчепіреній долоні.
Зовсім поруч немов бичем клацнуло:
– Злодій! Злодій! Ловіть злодія!
Кошовий здригнувся.
Вигук пролунав таки несподівано. Схоже, його нові знайомі теж нічого такого не чекали.
Та вже наступної миті між ним та Юзьом стрімкою блискавкою пролетів утікач.
Роздивитися його Клим не встиг – на швидкості його зачепили плечем. Заточився, скрикнув, ледь не втратив рівновагу. Наступний поштовх, уже в спину, виявився ще міцнішим. Тепер адвокат уже падав на коліна, витягнув руки вперед, аби не заорати носом. Правиця розтиснулася, гаманець вилетів, упав на брук, відлетів на лікоть, як не більше. Уже приземлившись на чотири, намагаючись не зважати на раптово зчинений гармидер, Клим сіпнувся за гаманцем, та враз на руку хтось сильно наступив.
Кошовий зойкнув не так від болю, як від раптовості всього, що відбулося. Не стримався – вилаявся. У відповідь теж почув лайку, та не на свою адресу: проклинали втікача, через якого все закрутилося. Мить – і Климові вже допомагали підвестися. Хтось дбайливо обтрушував піджак, інший сунув до рук упущеного гаманця.
– Тримайте, тримайте, то ваш, пане!
Стиснувши потерту шкіру, адвокат голосно подякував, сам не знаючи кому.
Поклав гаманець у кишеню.
Видихнув.
Ніби маленька пригода, буденна,