спритно закидаючи свою дерев’яну ногу поперед здорової. Час від часу озирався назад, аби вчасно з дороги зійти в разі появи транспорту. Однак із боку Литви дорога була порожня, та й у бік Литви ніхто не їхав.
Холод посилився і став поколювати щоки. Дійшовши до повороту до манливих вогнів із вікон будиночків, Кукутіс звернув і відчув полегшення.
Як і годиться, крайній будиночок цього села був кособокий і не фарбований, і всім своїм виглядом волав про допомогу.
Кукутіс зайшов у прочинену хвіртку. Піднявся на дерев’яний поріжок, від чого дошки під ногами заскрипіли жалібно. Постукав у дерев’яні двері, оббиті грубою сірою повстю, з якої в Росії валянки катають.
Хвилини зо три минуло, перш ніж двері відчинилися, і в проймі з’явилася жінка років шістдесяти в теплій синій хустці, синій кофті і чорній грубій спідниці аж до підлоги.
– Dobry wieczór![13] – привітав її Кукутіс польською. – Я з Литви до Парижа йду. Пустіть переночувати?
– З Литви? До Парижа? – Жінка придивилася до обличчя мандрівника, потім опустила погляд нижче і коли побачила дерев’яну ногу Кукутіса, то відразу ж крок назад зробила. – А як пана звати?
І втямив Кукутіс, що його впускають на ніч. Інакше навіщо ім’я питати?
– Кукутіс, – повідомив він.
– А я – Ельжбета.
Слідом за господинею зайшов гість у кімнату, ледь освітлену слабкою лампочкою, світло якої ще більше притлумлювала зелена тканина абажура. На білих стінах – безліч світлин в однакових рамках. Під віконцем ліворуч – овальний стіл і три віденських стільці. Праворуч – застелене ліжко з пірамідкою трьох подушок, біля неї – тумбочка. На ній – карафка з водою, склянка та коробочка ліків.
Сівши на стілець, Кукутіс озирнувся й обернув свій погляд до Ельжбети, котра присіла поруч.
– Добре, що ви пам’ять про рідних зберігаєте! – сказав він у задумі, кивнувши на фотографії, що висіли на стінах.
Жінка відмахнулася, в її очах, попри тьмяне світло, гість помітив веселий вогник.
– Це я колись із кіножурналів повирізала! Тут і актори, і співаки наші… З ними якось затишніше. То до одного підійдеш, то до іншого. Погомониш, і на душі легше стає!..
– Байдуже, отже, рідні! – кивнув Кукутіс. – З чужими ж про те, що хвилює, не радяться!
Ельжбета глянула в обличчя гостя, і в її очах з’явилася стурбованість.
– Що це я вас забалакую, коли ви з дороги! І втомилися ж, мабуть!
– Втомився, – зізнався Кукутіс.
– А худий який, – сплеснула долонями господиня, все ще не зводячи очей із обличчя гостя. – Я зараз! – вона підхопилася на ноги. – Я зараз вам у кухні постелю. Там добре, тільки мишки іноді пищать.
Хвилин за п’ятнадцять жінка провела Кукутіса на маленьку затишну кухоньку. Показала поглядом на лавку, край якої, дерев’яний, фарбований у коричневе, визирав з-під старого смугастого матраца, накритого, своєю чергою, простирадлом і червоною ватяною ковдрою.
– Подушку