двох чоловіків, котрі наближаються до нього, привітно махнув рукою.
Вони втрьох скинули з вантажівки на вкриту сніжком землю кілька десятків чорних сміттєвих мішків, щільно зав’язаних і не дуже важких. Машина поїхала. Адам розв’язав пластиковий мішок, клацнув витягнутою з кишені комбінезона запальничкою та засунув її палаючу всередину мішка. У повітрі запахло паленим папером.
– Це все нам треба спалити? – спитав Клаудіюс, дивлячись на звалені на землю мішки.
– Ага.
– То краще висипати все в купу і…
– Якщо висипати, то частина згорить, а частина полетить за вітром, – спокійно пояснив Адам. – А наше завдання – щоб усе згоріло.
– А що це? – поцікавився Клаудіюс.
– Бухгалтерія, – Адам стенув плечима. – Цифри, літери, печатки…
– Ага, – кивнув Клаудіюс. – А я думав, що тепер уся бухгалтерія в комп’ютері зберігається!
– Зазвичай так. Тобто «біла» – в комп’ютері, а «чорна» ось так, на папірцях.
– «Чорна»? – здивувався Клаудіюс. – В Англії?!
– А яка різниця: в Англії чи Угорщині?! – усміхнувся білявий Адам. – Глобалізація – штука серйозна! Я в Будапешті барменом працював, то у нас по «чорній» бухгалтерії в тридцять разів більше грошей проходило, ніж по «білій»! Але «чорну» після всіх розрахунків і ділення знищують, а «білу» зберігають. По цих папірцях, вочевидь, уже все поділили! Хоча я собі пакетик такого сміття забрав би, – Адам запитально зазирнув у вічі Клаудіюсу. – Часу вільного вистачає. Можна вивчити, розуму набратися! «Чорний бухгалтер» – класна професія!.. Ти ж мовчатимеш, якщо я один мішечок візьму собі?
Клаудіюс завмер. Він згадав напуття Тані.
– Мені сказали, щоб я за тобою стежив, – зізнався він. – Щоб ти нічого звідси, – він кивнув на чорні мішки, – не взяв…
– А мені сказали: стежити за тобою, щоб ти нічого не взяв, – розвів руками Адам. – Та мені байдуже! Якщо хочеш, можеш узяти!
У розмові зависла пауза. Адам, зачекавши ще з хвилину на відповідь Клаудіюса і не дочекавшись, розв’язав другий мішок, витягнув звідти кілька аркушів паперу, пробіг поглядом. Потім підпалив один із них запальничкою і підніс вогонь до документів, що стирчали з горловини чорного пластикового мішка.
– А ти ким у себе вдома працював? – знову обернувся він до напарника.
– Діджеєм, вантажником на пивзаводі. Батькові допомагав – у нього автомайстерня. На курси масажистів хотів піти…
– О-о! А навіщо тоді поїхав?
– У нас, у Литві, жодної перспективи…
– Що, масаж робити нікому?! – Адам реготнув. – Перспектива, вона для тих, хто залишається. А їдуть за мрією! Зазвичай – за безперспективною.
Поки сичав полум’ям другий лантух, перший здувся, пластикова шкіра на ньому розплавилася і розповзлася, а наостанок ще й спалахнула синім полум’ям. Зотлілий і згорілий папір ще димів.
Адам зі знанням справи взявся за ті мішки, щоразу, перед тим, як запустити всередину вогонь, витягуючи з них і переглядаючи