виповнюється вісімдесят, то її емоційне сприйняття світу відповідає сприйняттю світу п’ятирічної дитини? Що ви показуєте п’ятирічним? – спитала вона і знову всміхнулася.
Андрюс розслабився. З почуттям гумору в іменинниці явно було все гаразд.
Він присів навпочіпки, нахилив голову, підніс тремтливі кулачки до рота і затремтів усім тілом.
– Наляканий їжачок? – спробувала вгадати іменинниця.
Андрюс кивнув.
Івонн залилася безгучним сміхом. Потім попросила покликати своїх доньок.
Андрюс із полегшенням прочинив двері в палату. Жінки зайшли.
– Зачекайте в коридорі, – дружньо попросила його дама в шубці.
Вона вийшла до нього через кілька хвилин.
– Дуже дякую, – сказала і простягла двадцять євро. – У неї чудовий настрій!
– А чим вона хворіє? – з ввічливості запитав Андрюс, ховаючи гроші в кишеню куртки.
– Рак, – не прибираючи посмішки з обличчя, відповіла дама. – Але вчасно помітили! Тому все буде добре!
Вона кивнула Андрюсові ще раз, тепер уже прощаючись. І повернулася в палату.
Вийшовши з арки, юнак знову вперся поглядом у червоний, освітлений трьома настінними ліхтарями фасад кафе. Але вулицю переходити не став. Повернув ліворуч і пішов до метро.
Розділ 35. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя
– Немає нічого дурнішого, ніж сидіти і чекати смерті! – Рената важко зітхнула, повернувшись на свою половину від діда Йонаса.
Ось уже майже тиждень минув від дня смерті пса Барсаса. Старий Йонас за цей тиждень постарів, як за цілий рік. Його рухи стали млявими і непевними. Плечі з прямих і могутніх перетворилися на похилі, з’явилася сутулість, він став при ходьбі нахилятися вперед, немов ніс на спині важкий мішок із борошном.
– Ти ж сам казав, що Йонаси не вмирають! – із розпачем заявила йому прямо в очі внучка, котра зайшла перевірити, снідав він чи ні.
А той знову не снідав і тільки під контролем Ренати з’їв варене яйце і зажував його рештками різдвяного чорного хліба.
Вітас, умившись і напившись кави, сів за ноутбук і щось там шукав у мережах, раз по раз бурмочучи, що інтернет тут на хуторі не просто слабкий, а уривчастий і «мерехтливий», як недоступна неозброєному оку зірка. Про зірку він, правда, сказав, коли помітив Ренату, котра зупинилася за його спиною. І вона сприйняла цю «зірку» на свою адресу. А потім приставила до «зірки» слово «мерехтлива» і замислилася.
Певна річ, було б добре, якби Вітас хоч словом узяв участь у її боротьбі з депресією діда. Але Вітас сказав, що працює, і що дід розуміє лише мову чарки, а цією «мовою» Вітас може з ним балакати лише вечорами.
«Це неправда! – подумала у відповідь на слова Вітаса Рената. – Дід ніколи не пив багато! Він навіть бабусину наливку розтягнув на кілька місяців! «Мова чарки»! Треба ж таке сказати! Треба шукати іншу мову, яка йому підніме настрій і розправить його плечі!»
Але ніякі рятівні думки на гадку Ренаті не спадали. І вона сердилася на себе, відчуваючи свою безпорадність