ена нескінченними сумнівами й фантазіями про досконалість і богоподібність.
Хоча який письменник здатен відмовитись від фантазій про богоподібність? Під час артилерійського обстрілу в Макіївці оповідач із «Казок мого бомбосховища» ховається у підвалі свого багатоквартирного будинку та розмірковує про мотиви письменництва. Йому здається найбільш імовірним те, що письменників приваблює «можливість трохи побути Богом». Фантазія дозволяє відчути присмак всемогутності, натомість обов’язків перед персонажами, здавалось би, немає: «Закрив [книжку] – від них нічого не залишилося. Зручно». Але хіба це зручність – ділити приміщення з героями власної прози? Це вже пахне відповідальністю за свої слова.
Чупа проводить нам екскурсію цим своїм внутрішнім Донбасом, делікатно намагаючись не порушити спокою персонажів: фриків, алкоголіків, садистів, розгублених та загублених нероб і фанатиків. Одним словом, звичайних людей.
Читач ловить себе на потребі спакувати посилку з теплим одягом і ліками, шампунем для вічно молодої Вєрки Лабуги, томом Шевельова й кількома голівками свяченого часнику для подружжя Задорожних, порцеляновою статуеткою для глухої пані Клави, музичним альбомом від Йонсі та Алекса для бабусі й онучки з 17-тої. Читач прокидається – і опиняється серед сну про індустріальні ландшафти, де хропе старий звір-завод, розгалужуються потічки залізничних колій, будинки жалісливо поскрипують «просохлими дерев’яними перекриттями», а «кольорові протяги» тягають «вулицею цей мінорний спекотний блюз».
Чий це сон – читача, персонажів, автора? Чи це наше незручне колективне марення, викресане, як іскра, із цієї надщербленої миті?
Софія Андрухович
Перший поверх
Квартира № 12
Секс утрьох
Майже усе, що відбувалося, говорилося, думалося та робилося у дванадцятій квартирі, легко можна було віднести до філософської категорії угару. Оте нікчемно мале і непомітне «майже», втиснуте на початку розповіді, стосувалося звичайного середньостатистичного життя, аж ніяк не притаманного мешканцям «дванадцятки». Те «майже» було таким незначним, що можна було би й не брати його до уваги. Я і не братиму.
У дванадцятій квартирі панував угар. Це не був ані гармидер, ані тарарам, ані шарварок чи рейвах, ні. Угар, та й годі. Ніхто з мешканців під’їзду не зумів би пояснити напевно, чому вони вживають саме це слово. Але десь у глибинах їхньої підсвідомості спливали, як кити на поверхню океану, важкі спомини про те, як через Вєрку з «дванадцятки» чотири рази мало не згорів увесь будинок. Ця психологічна травма залягла глибоко і надійно, навіки зв’язавши в розумінні решти мешканців злощасну квартиру на першому поверсі з такими співзвучними коренями гор– і гар-.
Угар оселився в дванадцятій квартирі близько тридцяти років тому, перед самісіньким початком «перестройки». Оселився разом із Вєркою Лабугою, тоді ще цілком принадною, хоч і демонічною жінкою. Вєрці було під тридцять, вона слухала геві-метал, була коханкою якоїсь шишки з прокуратури, і місцеві боялися її, як чорта. Чи то пак, якщо послуговуватися доречнішою ідеологічною термінологією, – як ворога народу. Боялися настільки, що не дивилися їй в очі, не віталися з нею і не розмовляли, всіляко уникаючи. Вєрка, своєю чергою, нічого спільного з місцевими не мала, в друзі не набивалася. До неї ніхто не заходив, і про те, що відбувалося в її квартирі, люди могли судити, лише спостерігаючи ззовні, дивлячись на рвучкі чорні силуети в її жовтих нічних вікнах і дослухаючись до диявольської музики, яка мало не цілодобово гуркотіла з Вєрчиного вікна.
У її помешканні царював відвертий хаос. А оскільки хаос набагато більш самодостатній, ніж навіть найміцніший порядок, то хаос цей легко пережив такі хиткі по своїй суті явища, як піднесення національної самосвідомості, розпад радянської імперії, кілька революцій, шалена інфляція та покращення разом зі стабільністю. Ба більше, я переконаний, що Лабуга, зав’язнувши у цьому своєму хаосі, навіть не помічала того, як міняється світ за її вікнами на першому поверсі.
Останній, хто відкрито виступав проти Лабуги, після написання заяви до міліції несподівано для всіх сів до в’язниці за зберігання наркотиків, більше його не бачили. З часом люди перестали навіть викликати наряд, хоч як відверто нахабно й незаконно поводилися Лабуга та її гості. Міліція приїздила, вкотре переконувалася, що викликали її у «дванадцятку», і задушевним тоном радила з Вєркою не зв’язуватися. Удавати, що її не існує. «Ага, не існує», – похмуро кивали на її двері люди. За дверима рубали «Cannibal Corpse», чувся дзвін пляшкового скла та диявольський сміх хазяйки квартири. Час котився за опівніч, і мало хто міг заснути під такі колискові.
Вєрка мала, сама того, певно, не знаючи, дозвіл на такий хардкор. Коханця-прокурора, який прописав її до «дванадцятки», Вєрка бортанула вже понад місяць тому, та він залишався її ангелом-охоронцем. Кохання тридцятирічного мужчини, якщо воно вже загорілося, може тривати аж до смерті. І це був саме той випадок. Те, що за останні тридцять років він перетворився з товариша Смірнова на Петра Петровича, першого зама обласного прокурора, аж ніяк